Вічні вогні Алберти - Євдокія Кузьмівна Гуменна
7.
Я так захопилася «Спогадами», проведенням паралелі між буковинськими й канадійськими Шипинцями, індіянами й ведмедями, — що й не почула, коли біля хати спинилось авто, а до хати увійшла пані Пауш.
— Як, ви вже вдома? — не могла повірити своїм очам вона. — Та ми ж виїхали по вас на автобусову станцію і там довго чекали. Приходили автобуси, а вас не було. Де ж це ви взялися? Ми ще й шофера вашого автобусу питали, чи не їхала така пані…
Я була вражена також. До чого ж поширюється гостинність моїх Паушів! Не досить того, що пані Пауш встала була о п’ятій годині ранку, щоб випровадити мене до Драйтон Велей, тепер ще й на станцію по мене виїжджали!
— Я їхала попри хату, впізнала й зійшла, — виправдувалася, як могла. — А тут хата стоїть незамкнена.
— То нічого, до хати ніхто не зайде, — найменше журиться цим пані Пауш. — Ми й на старому мешканні ніколи не замикали… А ми думали були, що ви вже зосталися в Драйтон Велей, може зустрілися з паном Купченком. Вчора ми довідалися, що він туди призначений на працю. Та… ось знайомтеся!
8.
— Знайомтеся, я привіз гостя, каже й пан Пауш, увіходячи із якимось старшим сухорлявим чоловіком тонкої артистичної породи. — Знайомтеся, це пан Купченко.
Який це Купченко, чи не той, що вже стільки разів про нього з особливою теплотою мені розповідали? Той незвичайний промовець і ентузіяст? Цей непересічний талант душі, що зв’язав свою долю ідеаліста-народника із долею темних «пур ґалішен» та вірно служив їм, скільки мога?
Володимир Купченко, справді він. Призначений до Драйтон Велей на директора школи, він на два дні приїхав до Едмонтону, і ото там, у книгарні Дмитра Фербея, традиційному місці всіх зустрічей, і здибались Пауші з ним. Затягли такого дорогого гостя до себе.
Як Володимир Купченко познайомився зо мною, так його очі відразу й затяглися вологою.
— Оце так, як із вами близько, так колись говорив я з Ольгою Кобилянською. Я тоді був ще молодим чоловіком, приносив до неї свої вірші. Потім, як виїхав до Канади… їздив по вічах, промовляв… Ми їй зібрали тоді гроші на купівлю дому. Вона так ніколи й не довідалася, хто подбав про це, бо я просив їй не писати, як зібрано ці гроші, а просто написати, що вислано від буковинської громади. І я дуже радий, що вона ніколи про це не довідалася.
БИТВА ЗА ІМ’Я
1.
Володимир Купченко приїхав до Едмонтону на дуже короткий час і тільки наполегливі прохання Паушів затримали його пообідати.
Цих людей в’язала довголітня дружба й співпраця. Належали вони саме до тих, у яких, протилежно до людей, що мають грошей більше, ніж розуму, розуму було завжди більше, ніж грошей. Але це співвідношення не спиняло їх провадити ту культурницьку працю, на яку вони були здібностями покликані, і якої вимагали обставини та потреба дня. Купченко учителював, Пауш (що приїхав 1928 року, активний учасник визвольних змагань) був дяком, диригентом, режисером опер і п’єс, був керівником перших українських радіопередач, має видані нотні збірники, «Службу Божу», має свої власні композиції. Це були потреби дня, а коло них купчилися й розросталися всі ті проблеми, що виникли в українського піонера Канади зразу після того, як він справився з корчуванням перших акрів пралісу.
Дивна й феноменальна річ! У далекій Канаді, відділеній горами й океанами від українського материка, з невиразних «людей у овечих кожухах» постали канадійські українці. Приїхали — самі не знали, хто вони такі. Русини чи австріяки, мадяри чи поляки — якісь «ґалішен». І тут стали українцями, народом з минулим, із своєю історією, культурою, традицією і естетикою. Немало боїв точилося, щоб така метаморфоза сталася, на всі боки, а Пауші і Купченки були активними учасниками цих боїв.
Оце ж про один такий відтинок минулих боїв за українське ім’я і згадує, впереміш із напливами емоцій, Володимир Купченко.
— Прийшли до мене люди… «Поховайте, пане Купченко!» — «Та ж я не піп!» — Але що будеш робити? Жінка просить, благає, я й сам бачу, — біда. Тут фармерська криза, мішок пшениці фармер віддає за 15 центів, а його випродукування коштує 35 центів, 5 центів десяток яєць, за перевіз вола ще треба доплатити. Фармер грошей не має, — а батюшка хоче за похорон 40 долярів, ще й автом приїдь по нього. В кого тоді те авто було? Довелось мені якось там прочитати молитву, промову сказав — і поховав.
Московські «батюшки», що перші з’явилися тут і заповнили вакуум, позасновували перші церкви, вони відіграли в Алберті немалу ролю. Була ця роля русифікаторська. Своїх священиків, українських, тоді не було, а буковинці-православні не сприймали римського обряду. І все це опинилося під опікою московського православія. От від цієї опіки й відвойовував Купченко українську душу.
— Було раз, — згадує він, — у Смокі Лейку. Піп московський править у церкві, а я виліз на дзвіницю й промовляю. Всі повиходили з церкви, слухають мене, а в церкві нікого не лишилося.
Ця церковна боротьба зробила те, що люди поділилися на «руських» і українців. І хто ж? Приїхали з одного села, брати, свати, — і ворогують. Вони ворогували й ще ворогують і тепер. Поруч українських церков, є руські православні, для наших українців з Буковини. Це була довга й затяжна боротьба, аж деякі священики самі відкололися від московського православія. Ось Пауші розказують, що о. Хруставка (буковинець, священичото роду) відколовся та не сам, а ще потягнув за собою кільканадцять парафій.
— От іще навіть недавно, — каже пані Пауш, — як прибула нова міграція… Така старенька бабуся каже до новоприбулого буковинського священика, о. Дмитра Фотія: «Та розкажіть же мені про тоту Україну, я про неї ніколи не чула.» Отець Фотій сів з одного боку, а пані-добродійка — з другого, і почали бабусі розказувати «про тоту Україну». Розказали їй гарненько — і бабуся вже відтоді знає, що й вона українка, і все
