Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— З Нілою, — вкидає своїх п’ять копійок генерал Свєтлов. — Вона хороша, красива жінка. Буде надійною дружиною президента... Можу ручатися.

— Ручатися за мою майбутню жінку?!

— Але це ще не все, — Коля Львович набрав для сміливості повні легені повітря. — Вибори призначені на 8 Березня. Цього ж дня має відбутися ваше вінчання. Ніла має бути відрекомендована для країни як ваша багаторічна коханка, яка вже має від вас дорослу дитину...

— Але на мить вінчання вона має бути знову вагітною! — додає Свєтлов.

Від зображеної Свєтловим і Львовичем картинки мого власного життя мені замиготіло в очах. I я замружився. Права рука стислася в кулак. Дуже закортіло врізати Колі Львовичу в рило. Але Львович, старий покидьок, ніби відчуваючи на відстані мої бажання, схопився за пляшку «Аберлору», яка вже третій день стовбичила на столі, й почав розливати віскі по склянках.

— Нам потрібно терміново вирішити, — заторохкотів він нервово, намагаючись одночасно дивитися мені у вічі та у склянки, які він наповнював. — Якщо ви погодитесь, ми вже виграли!

— Ніла згодна, — прохрипів тремтячим голосом Свєтлов, також обережно зазираючи мені у вічі.

— Ніла згодна, — повторив я. — Залишилось запитати лише мене... Ви знаєте, що мій перший шлюб був через вагітність, — єхидно тиснув я, переводячи погляд зі Свєтлова на Львовича. — Ви знаєте, чим він закінчився?

— Знаємо, — спокійно відповів Свєтлов. — Але цей шлюб буде через вагітність країни. Не буває мертвонароджених президентів. Біля труни Міттерана стояли дружина, коханка і улюблена, народжена поза законом, донька. А ви матимете все за законом ще за життя!

— А ви прорахували дії Казимира? Він що, буде спокійно спостерігати за здійсненням вашого плану?

— Він уже має серйозну роботу, — посміхнувся Свєтлов. — Ми дали витік інформації. Про те, що він тримає вас у заручниках десь у Карпатах. До того ж, розпустили плітки про те, що це може бути якось пов’язано зі зникненням кількох російських вищих держслужбовців. Зараз він мусить кинути всі свої сили на нейтралізацію цих чуток і версій...

— Так, але тоді він почне шукати мене! I ви йому натякнули де!

— Таж він не дурень, він не буде шукати вас там, де йому підказали! — Свєтлов узяв склянку з віскі. — Скажіть, Сергію Павловичу, заради Бога, заради України! Скажіть, ви згодні?

Склянка у моїй руці тремтіла. Маленьке жовто-коричневе море віскі плюскотіло в ньому, лижучи хвилями прямовисні прозорі скляні береги.

Я притулив краєчок склянки до нижньої губи. В ніс вдарило знайомим улюбленим запахом. Усе моє тіло і мозок напружились тієї миті. Вперше я відчув справжню, найвищою мірою чоловічу відповідальність за рішення, яке я мушу прийняти.

Мій погляд ковзнув униз, на чорно-білі роздруки фотографій Ніли і спинився на них твердо, наче був якорем великого корабля, котрий нарешті досяг дна.

— Згоден, — витиснув я з себе, не підіймаючи очей на Свєтлова і Львовича, котрі сиділи навпроти мене.

Я почув, як вони випили одним подихом. Знервовано й водночас із великою полегкістю.

Хвилин п’ять у кімнаті панувала тиша.

— Ти щось там казав про дорослу доньку? — Допивши свій віскі, я поглянув генералові у вічі.

— Так, я мав на увазі вашу доньку Лізу, яка зараз в Америці. Їй доведеться повернутися. Хоча б на деякий час.

— Ліза?! — повторив я, і на моїх очах виступили всупереч моєму бажанню сльози. — Я не бачив її стільки років!

Свєтлов і Львович перезирнулись і підвелися на ноги.

— Ми зайдемо трішки пізніше, — тихенько промовив Львович.

Через сльози в очах два нечіткі розпливчасті силуети вийшли в розмиті прочинені двері. Двері за ними зачинилися.

Може, я був просто п’яний. Може, нерви мої вже не витримували цього ув’язнення. Може, я справді відчув свою провину перед Лізою, перед єдиним паростком мого практично зниклого з лиця землі сімейного кола, мого роду.

196

Київ. Серпень 1992 року.

«Чоловіки — прихоже і відхоже, а жінки — вічне». Це Мира сказала мені сама, а зараз своїми діями доводить мені протилежне. Її хлопець влаштувався на роботу в кочегарку при лікарні. Працює добу через три, і я легко орієнтуюся в його трудовому графіку. В кочегарці є й диван, і столик, і навіть маленький холодильник «Морозко». Мабуть, там досить місця для фальсифікації щасливого сімейного життя. Принаймні, Мира тепер теж чергує там «добу через три». Я ж сподіваюся, що вона не відволікає свого кочегара від виконання службових обов’язків. Якщо бути відвертим, мені дуже важко уявити собі роботу кочегара в серпні, коли надворі температура — тридцять три градуси вище нуля, а в будь-якому приміщенні — двадцять п’ять, і також з плюсом. Може, він просто підігріває воду для умивальників?

Та хай би що він там грів, а Мира повертається додому після цих чергувань щаслива і радісна. I, що найдивніше, одразу лягає спати!

Я нарешті повідомив маму про розлучення. Гадав, що вона сприйме цю новину спокійно, а вона засмутилася.

— Слухай! Ти ж із самого початку знала, що все це фікція! — щиро здивувався я.

— Половина подій у житті починається з того, що ти називаєш «фікцією», а стає нормальною життєвою правдою, реальністю. Бо існує таке поняття, як відповідальність дорослої людини за свої вчинки!

— Ти це чого? — я ще більше здивувався. — Може, тобі варто пожити в гостях у Дмитра? Там з тобою відразу погодяться!

Ця позавчорашня розмова, як і очікувалося, скінчилася сльозами й докорами. І погрозами з розряду — «Постривай, будуть у тебе діти, тоді зрозумієш!»

Я не став відповідати на докори. Не було найменшого бажання. Лише жалість до зацикленої на якихось абсурдних ідеях постарілої матері. «Може, це початок старечого маразму?» — спало мені на думку. Але я знав, що маразм — явище, більш характерне для чоловіків, ніж для жінок. I списав все це на притуплення розуму в зв’язку з припиненням дії радянської моралі. Адже зараз взагалі будь-яка мораль відсутня. Мораль зникла майже одночасно зі зникненням радянського карбованця. Зараз скрізь долари, а я з дитинства пам’ятаю, що там, де долари, немає ні моралі, ні справедливості.

Загалом, мій щомісячний конверт на роботі потовстішав до шести сотень баксів. Та й дійсно, я змінився. Мені зараз спокійніше, я стаю добрішим до близьких і навколишніх. Он мама ще й не знає, що я збираюся