Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
Ґегаловуд перевів розмову на іншу тему.
— А як було з Нолою?
— Лютер їздив по неї до Аврори. Я сказав, що нічого не хочу про це знати. Звелів брати своє особисте авто, блакитний «мустанґ», а не службовий «Лінкольн». Коли я бачив, що він їде до Аврори, то відпускав усіх слуг. Не хотів, щоб хтось залишався в домі. Мені було дуже соромно. Тож я волів, щоб усе відбувалося не на веранді, де зазвичай була Лютерова майстерня, боявся, що хтось помітить. І він працював із Нолою в маленькій вітальні коло мого кабінету. Я приходив привітатися, коли вона з’являлася, і попрощатися, коли їхала додому. Поставив Лютерові умову: мені хотілося упевнитися, що все гаразд. Або принаймні не дуже кепсько. Пам’ятаю, вперше вона сиділа на тахті, застеленій білим простиралом. Уже гола, тремтлива, збентежена, перелякана. Я потис їй долоньку: вона була мов крига. Я ніколи не залишався з ними, але завжди був поблизу, хотів мати певність, що він не скривдить дівчинку. Потім навіть заховав у кімнаті переговорний пристрій. Умикав його і міг чути все, що відбувалося.
— Та й що ви чули?
— А нічого. Лютер і слова не сказав. Він і так був мовчкуватий через свої потрощені щелепи. Малював її, та й годі.
— Тобто він її не торкався?
— Ніколи! Кажу ж, я цього не потерпів би.
— Скільки разів приїздила Нола?
— Не пам’ятаю вже. Разів із десять, либонь.
— І скільки картин він написав?
— Одну.
— Ту, що ми конфіскували?
— Так.
Отож Гаррі міг лишитися з Аврорі тільки завдяки Нолі. Та чому Лютерові закортіло її малювати? І чому Стерн, який ладен був дозволити Гаррі мешкати в його домі задурно, раптом поступився Калебові й змусив Нолу позувати голою? На ці запитання Ґегаловуд не зміг відповісти.
— Я запитував, — пояснив він. — Сказав: «Пане Стерне, я й далі не можу збагнути, чому Лютер хотів малювати Нолу? Ви казали, що він цим насолоджувався: йдеться про сексуальну втіху? І ще ви казали про Елеонору — це його колишня дівчина?». Але він не захотів говорити на цю тему. Мовляв, це довга історія, що я й так знаю все, що мені треба, а решта — діло давнє. І скінчив розмову. Я був у нього неофіційно, тому не міг вимагати відповіді.
— Дженні розповідала, що Лютер хотів і з неї писати, — нагадав я.
— І що це? Він був маніяк із пензлем?
— Хтозна, сержанте. Гадаєте, Стерн поступився Лютерові, бо той йому подобався?
— Мені спадало таке на думку, і я запитав Стерна, чи було в нього щось із Калебом. Він дуже спокійно відповів, що нічогісінько не було. «Я дуже вірний партнер пана Сілфорда ще від початку 70-х, — сказав він. — До Лютера Калеба я не відчував нічого, крім жалості, тому й узяв його на службу. Хлопчина мешкав у Портленді, його жорстоко побили і покалічили. Він був хороший механік, а я саме не мав тоді водія і людини, яка б опікувалася моїми автівками. Між нами швидко виникли приятельські стосунки. Знаєте, він був чудовий хлопчина. Можна сказати, ми з ним були друзі». Бачите, письменнику, оті їхні дружні стосунки не дають мені спокою. Мені здається, наче там щось більше. Не в сексуальному плані: я певен, що Стерн не бреше і справді не мав до Калеба потягу. Ні, як на мене, це якісь… ну, хворобливіші зв’язки. Мені так здалося, коли Стерн розповідав, як він поступився Калебові й почав вимагати від Ноли позувати голяка. Йому було гидко, і все-таки він це зробив: Калеб наче мав над ним якусь владу. До речі, це не пройшло і повз Сілфордову увагу. Доти він і слова не мовив, лише слухав, та коли Стерн розповідав, як зайшов привітатися з переляканим голим дівчам, Сілфорд сказав: «Елі, як це? Що це? Що за історія? Чому ти ніколи нічого мені не казав?».
— А про зникнення Лютера ви зі Стерном говорили? — запитав я.
— Спокійно, письменнику, найсмачніше я лишив на закуску. Сам того не бажаючи, Сілфорд натиснув на нього. Він був геть ошелешений і на мить втратив адвокатські рефлекси. Він зарепетував: «Елі, поясни врешті! Чому ти мені нічого не сказав? Чому так довго мовчав?». І тоді Елі, як ви можете зрозуміти, перелякався. «Ну мовчав я, мовчав, але не забув! Я тридцять три роки зберігав ту картину! Щодня заходив я до робітні, сідав на канапі й дивився на неї. Терпів її погляд, її присутність. А вона, ота примара, дивилася просто мені в очі! То була моя покара!»
Ґегаловуд, звісно, запитав Стерна, про яку покару йдеться.
— Покара за те, що я начебто теж убив її! — вигукнув Стерн. — Думаю, дозволивши Лютерові писати її голу, я розбудив у ньому моторошних демонів… Я… ну, я сказав дівчинці, що вона повинна позувати гола, і в такий спосіб наче поєднав їх. Мабуть, я теж винен у її смерті, хоч і не прямо!
— Що ж сталося, пане Стерне?
Стерн довго мовчав, мордувався і вочевидь не міг вирішити, чи варто казати все, що знає. Але таки зважився.
— Незабаром я зрозумів, що Лютер закохався в Нолу і хоче зрозуміти, що вона знайшла в Гаррі. Він просто схибнувся на цьому. Почав ховатися в лісі біля Гусячої бухти і стежити за ними. Я бачив, що він дедалі частіше їздить до Аврори, знав, що стирчить там цілими днями. Мені здавалося, що ситуація виходить із-під контролю, тож якось я поїхав за ним. І знайшов його авто в лісі, біля Гусячої бухти. Я поставив свою тачку подалі, щоб ніхто не побачив, і оглянув ліс. Тоді я й угледів його: Лютер ховався у чагарях і стежив за будинком. Мене не помітив, тому не став потикатися йому на очі, але мені кортіло добряче його провчити, щоб він відчув себе на крок від загибелі. Я вирішив заявитися до Гусячої бухти, наче мені раптом захотілося відвідати Гаррі. Вийшов на шосе номер один і спокійнісінько почимчикував до Гусячої бухти. Зайшов на терасу, зчинив галас. Вигукнув: «Добридень, Гаррі! Добридень!» — щоб Лютер мене почув. Гаррі, мабуть, подумав, що я сказився,
