Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

поза нами. Призвичаївшись думати про своє існування просто як про теперішнє буття, одне з цілої шереги, я не надто здивувався, зустрівши Менашу Клінґера. Ми з ним, вочевидь, були постійною частиною якоїсь більшої, набагато ширшої людської спільноти, і його бажання співати, вбравшись у парчу, партію Радамеса з «Аїди» нагадувало моє прагнення піти далі, значно далі за інтелектуалів мого покоління, які втратили дар творчої уяви. Ох, я безмежно захоплювався деякими з цих інтелектуалів. Особливо королями науки, астрофізиками, теоретичними математиками тощо. Проте головне питання так і залишилося без відповіді. Головне питання, як сказав Волт Вітмен, це питання смерті. А музика прихилила мене до Менаші. Засобами музики людина стверджує: те, на що не можна відповісти за допомогою логіки, можна відповісти в іншій формі. Що величніша музика, то звуки, не маючи якогось визначеного сенсу, стають гармонійніші. Це завдання для людини. Я теж, попри летаргію і слабкість, був тут із певної чудесної причини. З якої саме, я поміркую згодом, коли озиратимусь на своє життя у двадцятому столітті. Календарі розпадуться на аркушики під пильним поглядом душі. Але залишиться спогад про грудневу поїздку в метро у вагонах, спотворених молодіжними бандами, і про вродливу жінку, за якою я йшов набережною, слухаючи темпераментні крики, що долинали з тирів, вдихаючи запахи попкорну та гот-доґів, думаючи про сексуальність її постаті та про дорогий вишуканий одяг, і про мою дружбу з Гумбольдтом фон Флейшером, що привела мене в Коні-Айленд. У чистилищі, як його собі уявляю, можливо, я побачу це все з іншої перспективи, й, певно, дізнаюся, як усі ці дивовижі пов’язані між собою і чому в мені відкрилося джерело емоцій, коли я поглянув на Вальдемара Вальда.

Вальдемар саме казав:

— До мене вже цілу вічність ніхто не приходив. Про мене забули. Гумбольдт ніколи не запхав би мене до цієї діри. Це було тимчасово. Харчі — жахливі, а обслуга з нами не церемониться. Мені кажуть: «Стули пельку, ти ненормальний». Вони всі з Карибів. Решта — німаки. Ми з Менашею практично єдині американці. Гумбольдт якось пожартував: «Двоє — це товариство, а троє — німота».

— Але ж він таки помістив вас сюди, — зауважила Рената.

— Тільки поки залагодить деякі проблеми. Цілий тиждень перед смертю він шукав помешкання для нас обох. Якось ми три місяці мешкали разом, і це був рай. Вранці, як справжня сім’я, ми снідали яєчнею з беконом, а потім говорили про бейсбол. Я зробив із нього справжнього фана, ви це знаєте? П’ятдесят років тому я купив йому бейсбольну рукавицю. Я навчив його приймати м’яч, посланий низько над землею, і виводити з гри супротивника. І футбол теж. Я показав йому, як давати пас вперед. У довгій, як поїзд, квартирі моєї мами був величезний коридор, де ми грали. Коли його тато врізав дуба, залишився повен дім жінок, і саме я мав зробити з нього американського хлопця. Ці жінки завдали чимало шкоди. Візьміть хоч би імена, що вони нам дали — Вальдемар! Діти прозивали мене Валла-Валла[251]. І йому теж було несолодко. Гумбольдт! Моя безголова сестра назвала його на честь статуї у Центральному парку.

Усе це я знав із чарівного Гумбольдтового вірша «Дядько Арлекін». Вальдемар Арлекін, у давні часи на Вест-Енд-авеню, вставав об одинадцятій, коли його сестри, які заробляли гроші, давно були на роботі, мився цілу годину, голився новеньким лезом «Жилет», а потім їв ланч. Його мама сиділа поруч, щоб намащувати йому маслом булочки, знімати шкірку з риби та виймати з неї кістки, а також наливати йому каву, поки він читав газети. Потім він брав у неї кілька доларів і йшов із дому. За обіднім столом він говорив про Джиммі Вокера[252] та Ела Сміта[253]. Він, на думку Гумбольдта, був у їхній родині єдиний американець. Таке мав завдання серед жіноцтва та щодо племінника. Коли по радіо транслювали з'їзд демократичної партії, він міг називати перелік штатів разом із диктором — Айдаго, Іллінойс, Індіана, Айова — і сльози патріотизму наверталися йому на очі.

— Пане Вальде, я приїхав зустрітися з вами щодо Гумбольдтових паперів. Я казав вам по телефону. У мене є записка від Орландо Гаґґінса.

— Так, я знаю Гаґґінса, цю довгу жердину. Але я хочу запитати тебе про ті папери. Вони чогось вартують чи ні?

— Часом ми бачимо у «Таймс», — сказав Менаша, — що за лист Роберта Фроста дають вісімсот доларів. А щодо Едґара Аллана По, то й мови нема.

— Пане Вальд, що насправді у цих паперах? — запитала Рената.

— Що ж, мушу вам сказати, — відповів Вальдемар, — що я ніколи нічого не розумів у його писанині. З мене не бозна-який читач. Те, що він писав було для мене чимсь захмарним. Гумбольдт вибивав м’яча на пустирі, як сучий син. З його плечима, можете собі уявити, яку силу він вкладав у свій удар. Якби вийшло на моє, він би закінчив у вищій лізі. Але він почав крутитися біля бібліотеки на Сорок Другій вулиці й точити ляси з тими всіма нікчемами на сходах до неї. І я дізнався, що він друкує якісь розумні вірші в журналах. Себто, в журналах без картинок.

— Ну ж бо, Вальдемаре, — сказав Менаша. Його груди розпирало почуття, а голос зривався на фальцет. — Я знаю Чарлі ще дитиною. І хочу сказати, що ти можеш йому довіряти. Дуже давно, щойно його побачив, я сказав собі: «Серце цього дітвака — геть-чисто в нього на обличчі». Він і сам уже в літах. Хоча, порівняно з нами, досі міцний хлопець. Тож, Вальдемаре, чому не скажеш прямо, що в тебе на думці?

— Гумбольдтові папери самі по собі, ймовірно, коштують недорого, — сказав я. — Їх можна було б спробувати продати колекціонеру. Проте, можливо, у залишених записах є щось, що можна було б опублікувати.

— Там передусім сентименти, — припустила Рената. — Щось на кшталт послання від давнього друга з того світу.

Вальдемар поглянув на неї, не збираючись поступатися.

— Але припустімо, що в тих паперах таки є щось цінне, то чому я маю дозволити обвести себе круг пальця? Я маю право з цього щось дістати чи ні? Хочу сказати, чому я маю нидіти в цьому вошивому притулку? Коли мені показали некролог Гумбольдта у «Таймс» — Господи! Уявіть собі, що я пережив! Це ж як моя власна дитина, останній з моїх родичів, моя плоть і кров! Я чимскоріше сів на метро і приїхав туди, де він жив. Коли піднявся до його