Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
Мира не зраділа моєму подарунку — сувенірному мідному глечику. Вона і моєму поверненню, здається, не зраділа. Щойно я завалився в кімнату, жбурнув сумку на підлогу, як вона відразу заквапилась, почала кудись збиратися, скинула хатній халат і почала товстезними стегнами влазити в блакитні ізраїльські джинси. Глечик взяла, покрутила в руках і поставила на стіл.
— Буду ввечері, — сказала вона і пішла.
Залишившись на самоті, я зауважив, що запах у кімнаті змінився. Він ніби став молодшим і дешевшим водночас. Антикварна, трішки аристократична затхлість, в якій вгадувалися нотки нафталіну і запах старої шкіри (що йшов, мабуть, з тахти), поступилася, здала свої позиції. Я обійшов кімнату й відразу ж виявив джерела цієї новизни: балончик з освіжувачем повітря «Лаванда» і одеколон в рожевому флаконі з якимось французьким написом на етикеточці.
«Все як у кішок, — спало мені на думку. — Нова розмітка території!»
Поки я смажив собі картоплю, на комунальну кухню зазирнув сусід, який колись розношував туфлі покійного старого.
— Не варто було тобі її пускати, — прошепотів він довірливо. — Вона до себе мужика водить!
Я обернувся до нього. Дивився на напівприкритий майкою торс, на кінчик незрозумілого татуювання, на спортивні штани з відвислими колінами. Дивився і не знав, як реагувати мені на цю новину.
— А мужик хоч молодий? — нарешті вилізло з мене.
— Середніх літ.
— I що, тут ночував?!
Сусід скорботно кивнув головою.
— Я розберуся, — пообіцяв я сусідові.
Поки їв у кімнаті картоплю, думав. Думав про те, що мабуть, і всі інші сусіди переживають через Мирину невірність. I чекають розвитку подій. Особливо зараз, коли справжній, на їхній розсуд, чоловік повернувся з відпустки.
Попоївши, я перевірив ліжко. Ніяких особливих слідів на простирадлі не було.
Ввечері, коли Мира повернулася додому, я запитав її про того чолов’ягу, якого запеленгували сусіди.
— А тобі яке до цього діло? — дуже здивувалася вона. — Нам і так уже час розлучатися! З пропискою все залагодили, тож уперед!
— Ти ж мене зрозумій, я не проти твого особистого життя, — почав я здавати позиції. — Просто їм, — я кивнув на двері, що виходили в загальний комунальний коридор, — це незрозуміло.
— Чоловіки — це прихоже і відхоже, а жінки — вічне, — промовила Мира з майже зарозумілою посмішкою на обличчі. — Знайди собі нормальну жінку і ходи до неї, поки не набридне! А поки в мене немає іншої кімнати, давай домовимося: до мене будуть приходити, коли тебе не буде вдома. Тому ти попереджуй мене наперед.
— Про свою відсутність?
— Ну так.
— Випити не бажаєш? — запитав я.
На Мириному обличчі промайнуло щире здивування.
— Це ж з якої радості?
— Відсвяткуємо майбутнє розлучення.
— Ну гаразд.
— Я миттю, гастроном закриють через двадцять хвилин. Що питимемо?
— Кагор і сосисок візьми, якщо є!
Скандал, якого, вірогідно, так сподівалися сусіди, не відбувся.
Після пляшки кагору і бутербродів з угорською «салямі» (сосисок у магазині не виявилося) ми лягли в ліжко з цілковитим усвідомленням нашої взаємної незалежності. Трішки «пововтузилися» і, відвернувшись одне від одного, позасинали.
191
Київ. 15 січня 2005 року.
Вночі я прокидався кілька разів, виходив із свого кабінетика, перетвореного на спальню, і зазирав у нашу спільну спальню, де на великому ліжку, розкинувши уві сні руки, спала Світлана. Спала на спині, личком догори. Подушка лежала з краю, її ніби відштовхнули через непотрібність.
«Я до тебе повернусь,» — міркую я, зазираючи до Світлани, мабуть, учетверте за цю ніч.
Ніч уже майже скінчилася. Пізній зимовий ранок приходить не зі світанком, а з дзижчанням машин внизу на бульварі. Самого дзижчання не чути, якщо кватирки зачинені, але в моєму кабінеті кватирка завжди відчинена навстіж. Мені тут бракує холоду і кисню. Тепла пухова ковдра прогріває тіло аж до спеки, а голова — на свіжому повітрі, до якого постійно домішуються розмаїті звуки з вулиці.
Я вже не лягаю. Тільки зав’язую на вузол пас свого халата і йду на кухню. Перераховую долари, зняті вчора з банківського рахунку. Дванадцять тисяч. Дві пачки по п’ятдесят і одна по двадцять. Новенькі, ніби їх тут і друкували.
О восьмій ранку телефоную Кнутишеві. Він призначає мені зустріч опівдні в японському ресторанчику «Кампай» на Саксаганського. «Ви знаєте, де це?» — запитує він. «Знайду!» — відповідаю я.
Рівно опівдні Віктор Андрійович підвозить мене до «Кампаю».
— Забереш мене звідси через півгодини, — наказую я, виходячи з «мерса».
Він діловито киває.
Спеціаліст із мікроочищення вже всередині. Я присідаю до нього за стіл.
— Тут чудово готують, — каже він мені довірливо. На ньому твідовий піджак із фірмовими шкіряними «латками» на ліктях, щоб не протиралися. Під піджаком чорний светр-гольф.
Я переглядаю меню. Вибираю собі японський супчик і кілька різних суші. Лікар замовляє суші з ікрою і лососем.
— Як процес? — цікавлюся я.
— Відмінно, — впевнено відповідає лікар Кнутиш. — Ще один перегін, і ми отримаємо справжній рафінад!
— Який рафінад?
— Сперму-рафінад. — Він понижує голос і озирається на молоду пару, що сидить за сусіднім столиком. — Відрафіновану сперму... Чистішої і здоровішої не буває.
Я погоджуюся. У моїй голові швидко відбувається змістове об’єднання слова «рафінад», яке для мене завжди означало «цукор», зі словом «сперма», яке в принципі нічого конкретного для мене раніше, до виникнення проблеми, не означало.
Підіймаю з підлоги дипломат, на колінах відкриваю його і викладаю на стіл три тугих конверти.
Лікар Кнутиш уважно дивиться на конверти, потім підводить погляд на мене, і я розумію, що в його мозку виникає необхідність сказати мені щось важливе.
— Я вам повідомлю відразу, коли все буде доведено до кінця. Потім ми зможемо рафінад заморозити або просто охолодити, але було б краще, якби ви відразу змогли б застосувати його для діла. Але перед цим обов’язково треба підготувати свою дружину. Сама процедура — річ малоприємна.
Він промовляє це звичайним голосом, спокійно, діловито. Я у захваті від його інтонації, від слів, які він добирає.
— Добре, — кажу я і пересуваю конверти на його бік стола.
Він розпихає конверти по внутрішніх кишенях твідового піджака.
Нам підносять
