Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Тому що… Бо я не хочу, щоб вона залишилася сама.
— Ви боїтеся, що ваша дочка буде самотня до кінця життя?
— Авжеж! Так і є! До кінця життя!
— А ви сама боїтеся самотності?
— Боюся.
— Що ви уявляєте, коли думаєте про самотність?
— Самотність — це смерть.
— Ви боїтеся померти?
— Смерть жахає мене, лікарю.
Неділя, 14 вересня 1975 року
За обідом у Квіннів на Тревіса посипався цілий град запитань. Тамара хотіла дізнатися про розслідування, що зайшло у глухий кут. Роберт теж намагався поділитися своїми цікавими спостереженнями, та щойно розтуляв рота, як дружина уривала його. «Замовкни, Бобусику. Це шкідливо для твого раку». Дженні сиділа з нещасним виглядом і майже нічого не їла. Тільки її матінка весь балакала. Аж як настав час яблучного пирога, вона зважилася й запитала:
— То що, Тревісе, у вас є список підозрюваних?
— Взагалі, нема. Треба сказати, ми зараз трохи заплуталися. Божевілля якесь, жодної зачіпки.
— А Гаррі Квеберта підозрюєте?
— Мамо! — вигукнула Дженні.
— Що «мамо»? В цьому домі вже й запитати не можна? І заговорила я про нього не просто так. У мене вагомі підстави, Тревісе: він збоченець. Так-так, збоченець! І я нітрохи не здивуюсь, якщо він виявиться причетний до зникнення цього дівчати.
— Те, що ви кажете, дуже серйозне, пані Квінн, — зауважив Тревіс. — Таке не можна казати, не маючи доказів.
— А в мене докази були! — істерично вигукнула вона. — Були! Уяви собі, в мене був аркуш, написаний його рукою, справжнісінький компромат, він лежав у моєму сейфі, в ресторані! І ключ від сейфа є тільки в мене. А знаєш, де я його тримаю? На шиї в мене висить! Я його ніколи не знімаю! Ніколи! І ось днями хотіла взяти той клятий папірець і віддати Праттові, а він зник! Його нема в сейфі! Як це сталося? Нічогісінько не розумію. Чари якісь, та й годі!
— Може, ти просто його не туди поклала? — припустила Дженні.
— Прикуси язичка, доцю. Я все-таки ще не з’їхала з глузду. Бобусику, я з’їхала з глузду?
Роберт невизначено кивнув, і дружина ще дужче розлютилася.
— Бобусику, чому ти не відповідаєш, коли я запитую?
— Бо в мене рак, — нарешті відказав він.
— То й не дістанеш пирога. Лікар сказав: солодке для тебе — чистісінька смерть.
— Я не чув, щоб лікар казав таке! — вигукнув Роберт.
— Бач, ти вже, бідолахо, теть оглух від того раку. Місяців за два ти підеш на той світ, сердешний мій Бобусику.
Щоб трохи відпружити ситуацію, Тревіс спробував продовжити розмову.
— Так чи так, якщо доказів у вас нема, це непереконливо, — сказав він. — Розслідування — тонке і наукове діло. Я був найкращий випускник поліційної академії, тому трохи на цьому знаюся.
Сама згадка, що папірець, який міг утопити Гаррі з головою, десь зник, доводила Тамару до сказу. Щоб заспокоїтися, вона вхопила лопатку для пирога і рішуче розчикрижила його на шматки. Бобусик схлипував: йому страх як не хотілося на той світ.
Середа, 17 вересня 1975 року
Знайти той аркушик стало для Тамари нав’язливою ідеєю. За два дні вона перекинула догори коренем усенький дім, своє авто і навіть гараж, куди ніколи й носа не потикала. І все марно. Того ранку, коли перша зміна в ресторанчику почала розносити сніданок, вона зачинилася в кабінеті й усе, що було у її панцирному сховку, викинула додолу: до сейфа ніхто не мав доступу, аркуш не міг пропасти, це неможливо. Він має знайтися. Тамара наново переглянула папери, та його не було; вона з досадою поскладала все на місце. Тієї миті Дженні постукала у двері й, устромивши голову до кабінету, побачила матінку, до половини запхнуту в броньовану пащу.
— Мамо, що ти робиш?
— Ніколи мені.
— Ох, мамо, тільки не кажи, що ти знову шукаєш той клятий папірець!
— Не твоє діло! Котра година?
Дженні зиркнула на годинника.
— Майже пів на дев’яту.
— А нехай йому!.. Ох, я ж запізнююся!
— Куди запізнюєшся?
— На зустріч.
— На зустріч? Але ж сьогодні треба напої приймати. Ти вже й минулої середи…
— Ти ж доросла дівчинка, так? — урвала її мати. — Руки в тебе на місці, де комора, ти знаєш. Щоб поскладати ящики з колою, університетів закінчувати не треба: я певна, ти чудово впораєшся й сама. І не подумай пускати бісиків експедиторові, щоб він робив це замість тебе! Засукай рукави — ідо праці!
І Тамара, навіть не глянувши на дочку, взяла ключі від авто й пішла собі. За півгодини до службового входу «Кларксу» підкотив чималий ваговоз, і водій поставив коло дверей тяжкий піддон із ящиками коли.
— Допомогти вам? — запитав він Дженні, коли та підписала накладну.
— Ні. Мама хоче, щоб я все зробила сама.
— Діло ваше. Нехай щастить.
Вантажівка рушила, і Дженні заходилася перетягувати важкі ящики у підсобку. Їй хотілося плакати. Тієї миті повз «Кларкс» проїздив Тревіс. Угледівши її, він загальмував і вийшов надвір:
— Допомогти?
Дженні стенула плечима і, не зупиняючись, мовила:
— У тебе і так купа роботи. Я сама.
Він узяв ящик і спробував завести з Дженні розмову.
— Кажуть, рецепт кока-коли — велика таємниця, його тримають у сейфі в Атланті.
— Ти дивись, я й не знала.
Він зайшов разом із Дженні до підсобки, і вони поставили свої ящики один на один. Вона мовчала, і він вирішив продовжити розмову.
— Кажуть, кола піднімає бойовий дух вояків. Від часів Другої світової її спеціально постачають нашим солдатам, які служать за кордоном. Це я прочитав в одній книжці про кока-колу. Я просто так її читав, бо і серйозніші книжки полюбляю…
Вони знову вийшли надвір. Вона глянула йому в очі.
— Тревісе…
— Що, Дженні?
— Обніми мене. Обніми мене міцно! Мені так самотньо! Я така нещасна! Таке враження, наче в мене серце замерзло.
Він обняв її й міцно пригорнув до себе.
— Лікарю, а тепер у мене ще й дочка допитується. Сьогодні цікавилася, куди це я їжджу в середу.
— І що ви сказали їй?
— Щоб не пхала носа до чужого проса і прийняла ящики з колою! Яке її діло, куди я їжджу!
— З вашого голосу я відчуваю, що ви гніваєтеся.
— Атож! Звісно, гніваюся, пане Ешкрофте!
— На кого ви
