Зима у горах - Джон Вейн

Важкий, огрядний Гіто підвівся з крісла, зірвався на ноги й Айво.

Герет, який доти мовчав, відчув, здавалося, що треба якось показати себе господарем, перш ніж усі підуть.

—     Зачекайте, випийте по чашці гарячого чаю,— сказав він і поквапився на своїх коротких ногах до кухні.— Чайник ще гарячий. Закипить за хвилину.

Роджер і Дженні почали шукати якихось відмовок, але Герет майже нагримав на них:

—     Зараз не така погода, щоб іти на порожній шлунок!

А мати лагідніше додала:

—     Підійдіть, посидьте біля мене, голубонько. Сюди, ближче до вогню, погомоніть зі мною трохи.

—     Залюбки,— охоче відгукнулась Дженні. Вона підійшла до матері, сіла на низенький ослінчик, і в них одразу ж зав’язалася жвава, хоч і безладна розмова, з якої Роджер вирізняв лише двоє жіночих голосів, притишених і довірливих,— дві жінки відгородилися своїм маленьким світом від незграбного чоловічого вторгнення.

Герет, точно додержавши слова, майже відразу повернувся з кухні з чашками міцного чаю. Він саме розносив їх, коли стара підвела обличчя вгору й вигукнула по-валлійському:

«Герете, пахне фіалками!»

«Ти не помиляєшся?» — спитав він, зупиняючись.

«Щоб мені не зійти з цього місця»,— сказала мати.

«Що вона має на увазі? — спитав Роджер.— Які фіалки?»

Відповів йому Гіто:

«Дехто з старих людей, ті, що живуть за давніми звичаями,— сказав він,— здатні почути в повітрі запах снігу. Він для них пахне фіалками».

«А я таки відчиняв ненадовго задні двері»,— промовив Герет.

Всі від хвилювання перейшли на валлійську мову, тільки Айво, й на мить не втративши витримки і не спускаючи з ока Дженні, й далі говорив своєю англійською, тією англійською, в якій, як сказав Медог, навіть і натяку не було на країну валлійців:

—     Якщо почнеться великий снігопад, міс Грейфілд, автобус сюди нагору не проїде. За таких обставин виконання нашого задуму доведеться раз у раз відкладати. Аж поки настане день, коли той автобус з’явиться тут.

—     Розумію,— сказала Дженні.

Герет тим часом швидко підійшов до вхідних дверей і визирнув надвір.

«Уже падають перші сніжинки»,— сказав він.

Роджер з-за його плеча дивився в темряву. Темна трава починала сіріти.

«А чи великий буде сніг?» — спитав він.

«Якщо мати почула запах фіалок, то великий»,— сказав Герет. І зачинив двері.— На вашому місці, міс, я випив би цей чай,— звернувся він до Дженні.— Вам треба йти. Бо тут, у горах, через сніг ви можете потрапити в пастку. Так-так,— наполегливо додав він, помітивши її недовірливу напівусмішку,—навіть до Роджерової каплиці не доберетесь.

—     Роджерова каплиця,— повторила Дженні.— То непогана пастка.

І раптом усі засміялись полегшено й доброзичливо, бо про головне вже було домовлено.

—     Що ж,— сказав Айво,— це, зрештою, правильно, що Роджер мешкає в каплиці. Йому вона потрібніша, ніж будь-кому іншому.

—     Зачекайте, ви ще почуєте мої проповіді,— відгукнувся Роджер.— Запрошую вас послухати, як я казатиму з амвона, тільки-но ми здихаємось Діка Шарпа.

Перекидаючись жартами, вони одягли пальта, побажали Герету й матері доброї ночі і вийшли в ніч, наповнену хмарами снігу.

—     Оце так мете,— сказав Айво.— Снігова буря в горах. Краще рушайте, Роджере, поки не пізно.

Роджер, Роджер... Ніколи раніше вони не повторювали його ім’я так часто. А до цього вечора вони, здавалося, соромились вимовляти його, ніби не допускаючи Роджера до себе, щоб не бути з ним привітним, не виявити до нього прихильності.

—     Ну що ж, Айво,— сказав Роджер,— Побачимося завтра за десять хвилин до восьмої, якщо машина пройде.

—     То вже як вийде,— відповів Айво, зникаючи в сніговій круговерті.— Але першого ж ранку, як з’явиться така можливість, я буду у вас.

Айво й Гіто махнули Роджерові рукою, і їх не стало видно. Останнє, що запам’ятав Роджер,— це їхні білі плечі й те, як вони ковзались на досить уже товстому килимі снігу.

—     Ходімо,— сказав він до Дженні. Вони зачинили за собою хвіртку, спустились униз стежкою, що ледве вгадувалась під ногами, і розшукали свою малолітражку, що терпляче чекала на них під шапкою снігу.

—     О господи,— раптом мовила Дженні,— Після такого дня та ще застряти на цій горі — я просто вмерла б, вмерла б з туги за теплом, затишком і постіллю.

—     Ви тут не застрянете,— відповів Роджер.— І не вмрете. Ви житимете.

Вона відімкнула дверцята машини й простягнула йому ключі. Все було зрозуміло без слів: вести машину мав він. Дженні звіряла йому себе.

Роджер завів мотор, ввімкнув передачу й обережно відпустив зчеплення. Маленькі товсті колеса зразу ж закрутились і почали пробуксовувати.

—     На цій машині, мабуть, далеко не заїдеш,— сказала Дженні.

—     Нічого, нехай везе скільки може.

Весь світ ніби запнуло чимось білим і вологим. Сніг сипав так густо, що подеколи було майже неможливо розрізнити, де вкрита м’якою пухнастою білою габою земля, а де небо, повне великих лапатих сніжинок.

—     Он їдуть ваші друзі,— сказала Дженні. Ліворуч від них з увімкненими фарами й ревучи мотором спускався вниз іншою розвилиною схожий на привид ваговоз.

—     Сподіваюсь, вони добудуться куди треба,— коротко відповів Роджер, зосереджуючи всю увагу на малолітражці, котра гребла сніг і мовби пливла. Скидалось більше на те,

що Роджер правує човном, а не веде автомобіль. Вони просувались уперед важко, наче в рідині, і машина слухалась керма повільно й неохоче.

—     А тут є глибокі кювети? — спитала Дженні, вдивляючись у білу круговерть.

—     Думаю, немає. Інакше ми вже давно вскочили б в один з них.

Кілька разів їхнє