Зима у горах - Джон Вейн
Роджеру навіть здалося, ніби він чує голос того білявого хлопця, низький і м’який голос, що раз у раз проказує із зневажливою інтонацією: «Викреслимо з бухгалтерських книг, викреслимо з бухгалтерських книг».
— Ну, це ми ще побачимо,— сказав він.
— Так, справді, ми ще побачимо,— підхопив Айво.— А зараз послухайте, що ми хочемо зробити. Для того, хто поведе їхній автобус, ми приготували сюрприз на дві дії. Так я кажу?
— Маленький розрив серця на дві дії,— захоплено відгукнувся Гіто й щосили вдарив кулаком по бильцю старого крісла.
— Дія перша,— сказав Айво, посміхаючись і уважно дивлячись на своїх слухачів.— Ми збираємось проїхатись в їхньому автобусі і з їхнім водієм.
— Проїхатись в їхньому автобусі і з їхнім водієм? — вихопилося у Роджера.
— Еге ж, під виглядом пасажирів,— посміхнувся Айво.
— Але ж той водій ніколи не зупинить для вас автобус. Як тільки він побачить, що ви його чекаєте, він так...
— Ось тут нам і потрібна невеличка допомога,— сказав Айво. Він раптом з підкресленою театральністю зосередив усю свою увагу на Дженні.— Міс... Пробачте, я не зовсім розчув ваше ім’я. Міс...
— Дженні,— підказала вона, розуміючи, що їй готується випробування, і в Роджера, який спостерігав за ними, не виникло найменшого сумніву в тому, що войовничість північних предків Дженні озветься в ній і змусить прийняти цей виклик.
— Дженні,— повторив Айво. Голос його полагіднішав, став майже ніжним, а проте в ньому вчувалось приховане, ледь вловиме глузування.— Усім нам неабияк пощастило, що Роджер сьогодні привів вас сюди. Я сказав би навіть більше. Не просто пощастило. Це майже як... як дарунок долі...
Його очі чіпко тримали погляд Дженні. Роджер аж нахилився вперед, щоб краще бачити. Техніка поводження Айво з жінками була варта якнайпильнішого вивчення.
— Долі? — холодно перепитала Дженні.
— Так, бо ваш прихід розв’язує одну нашу невідкладну проблему,— сказав Айво. — Найголовніше ж зараз у тому, щоб вмовити вас встати о восьмій ранку.
— Якщо це дуже потрібно,— сказала вона.
— Ще й як. Але ми не хочемо просити про неможливе. Чи далеко звідси ви будете завтра вранці о восьмій годині?
— Я буду в Роджера,— відповіла Дженні.
Кажучи це, вона спокійно, навіть незворушно зустріла погляд Айво. Роджер мало не заплескав у долоні. Вона загнала Айво в глухий кут, позбавила його можливості робити приховані натяки на її адресу, бо просто поклала свої карти на стіл і змусила свого супротивника грати відкрито.
Айво був надто розумний, щоб не втямити цього, і його наступний хід виявився по-солдатському відвертим:
— Гаразд. Тоді я заїду за вами на ваговозі десь хвилин за десять до восьмої. І за вами також, Роджере.
Роджер мовчки кивнув головою.
— Сподіваюсь, ви доти прокинетесь,— не втримався Айво.
— Я прокинусь, Айво. За три місяці я навчився прокидатися рано. Чи ви гадаєте, що завтра я засплю?
Айво з гідністю прийняв відкоша. Він спочатку не довіряв Роджеру, навіть застерігав проти нього, тож тепер Роджер мав право на цей єдиний, але дошкульний випад.
— Ні, не гадаю. А задум такий. Перед восьмою ми забираємо вас у машину, завчасу спускаємось униз, щоб не зустрітися з цим вилупком,— вибачайте, місіс Джонс,— з цим бандюгою,— коли він їхатиме нагору, займаємо зручну позицію приблизно на першій третині шляху до другої автобусної зупинки.
Він замовк, і в тиші, що запала, Дженні спитала:
— Я чекаю, щоб ви мені пояснили, чому для вас моя поява тут — дарунок долі.
— Я саме підійшов до цього,— відповів Айво,— Коли я сказав «автобусної зупинки», то, зрозуміла річ, мова йшла про місце, де збираються пасажири. На таких сільських маршрутах, як наш, не існує певних зупинок. А місцина, яку ми маємо на увазі,— маленьке роздоріжжя. Там до головного шосе підбігає вуличка і на ній п’ять чи шість будинків. Шосе в улоговині, схили обабіч високі. Там можна добре сховатися. Тим із нас, чия поява, на мою думку, налякає шофера, якщо він із місцевих і знає тутешніх жителів.
— Розумію. Отже, я стою попереду й роблю знак водієві, щоб узяв мене, а коли автобус зупиниться...
— А коли він зупиниться,— сказав Айво, задоволено всміхаючись своїм думкам,— ми всі вискакуємо й сідаємо в автобус разом з вами. Я, Герет, Роджер. Ми нічого не робимо, кажемо, куди нам їхати, платимо за проїзд, якщо шофер цього вимагатиме. А його все одно вже поймає страх, та вдіяти він нічого не може.
— Ви, я і Герет,— сказав Роджер.— А Гіто? Він де буде?
— Де буде Гіто,— відповів Айво, — це вже заключна, друга дія нашого маленького сюрпризу для водія автобуса. Мабуть, буде краще, якщо я вам більше нічого не казатиму.
— А чому так буде краще? — навпростець спитала Дженні.
— Та тому,— незворушно відповів Айво,— що сюрпризи найприємніші тоді, коли це справжні сюрпризи. А ви з Роджером, якщо на восьму годину встигнете встати, одягнутись і попоїсти, заслуговуєте на приємний сюрприз.
Роджер був згоден залишити останнє слово за Айво, дати йому можливість узгодити всі їхні дії. Адже Айво вклав у цей свій задум так багато душевних сил, тоді як він, Роджер, думав про зовсім інше.
— Гаразд,—сказав він,—якщо треба братись до діла рано-вранці, то час
