Зима у горах - Джон Вейн

цеглини,— ось що порятувало його в скруті, але напруження не минулося, і зараз він готовий був зламатися. Га ось червоне світло змінилося жовтим, потім зеленим, і Роджер рвонув машину з місця. Його руки без зусиль лежали на кермі, Дженні сиділа поряд, він ще може вести машину, а коли так, то й поведе.

За п’ять миль від Карвеная він звернув з траси на вузьку дорогу, що кривуляла через темні гори. Це трохи скорочувало шлях і додавало йому поваги у власних очах: адже він знає околиці міста краще, ніж Дженні.

Цією дорогою вони спустилися просто в Лланкрвіс.

—     Тепер ми поїдемо до Герета? — спитала Дженні.

—     Спочатку заскочимо до каплиці,— відповів Роджер,— треба глянути, чи не погасло в грубці.— Він хотів сказати «додому», але слово «каплиця» якось легше трапило на язик. Це ще не дім у повному розумінні — день чи два тому, була домівкою, але тепер це слово набувало іншого, глибшого змісту, бо ж каплиця мала стати домівкою для них обох.

Дженні залишилась у машині з невимкнутими мотором і обігрівачем, а він квапливо пройшов до каплиці й дав лад грубці. Вогонь у ній мало не згас. Роджер підсипав трохи «горішків», вкинув три паркетини. Тепер у ній добре горітиме не менше години.

—     А зараз,— сказав він, повернувшись і сідаючи за кермо,— до Герета.— Була майже десята година — доводилось поспішати.

Вони проїхали селищем, за останнім будинком подолали стрімкий підйом і там, де кінчалася щебениста дорога, зупинились. Роджер вимкнув мотор, і у вухах у них аж задзвеніло від гірської тиші.

—     Де ж його будинок? — спитала Дженні, відчиняючи дверцята.

—     Треба трохи пройти пішки,— сказав він.

Вони замкнули машину й пішли нерівною стежкою. Біля Геретової садиби Роджер помітив обриси чогось темного ще темнішу непорушну пляму на тлі нічної темряви. То була якась автомашина, і на мить Роджеру здалося, що він її упізнав. Але затримувати на цьому увагу йому було ніколи: він мав зробити найголовніше — з’єднати дві важливі частини свого життя, що досі існували окремо.

Пропускаючи Дженні у хвіртку, він сказав:

—     Ото його будинок. Біля підніжжя великого відвалу.

—     Що ж, Герет удома,— промовила вона діловито й сухо.— У вікнах світиться.

Роджер зрозумів, що вона силкується приховати своє нервове напруження, й на мить, мов захищаючи, обійняв її за плечі.

—     А вони мене приймуть? — стиха спитала вона.

Щоб підбадьорити Дженні, додати їй упевненості, Роджер вирішив говорити з нею в її ж манері: відверто.

—     Вони приймуть вас так само, як прийняли мене. Дуже приязно чи ні — цього я не можу вам сказати. В усякому разі, з сіллю й перцем вони вас не з’їдять:

—     Хай-но спробують, побачать, яка я гірка на смак,— сказала вона,— Гірка, кисла й брудна від усієї тієї гидоти, що за останні тижні зібралася на душі.

Він залишив це без відповіді. Вони підійшли до дверей, Роджер постукав, і його стукіт пролунав у тиші наче постріл.

Герет відчинив двері. Він був без піджака, забинтована рука висіла в пов’язці, а з-за його спини спокусливо війнуло теплом і світлом. Пов’язка робила праву руку Герета величезною, як в опудала.

—     Я радий, що ви прийшли, Роджере,— сказав він.— Ви врятували декого від мороки розшукувати вас.

—     Тут зі мною моя приятелька,— сказав Роджер.

Герет відступив убік.

—     Прошу, заходьте.

Роджер і Дженні ввійшли. Мати сиділа на своєму звичному місці. Поряд з нею на дерев’яному стільці, принесеному з кухні, вмостився Айво, свою плетену вовняну шапочку він запхнув до кишені. В старому потертому кріслі, де звичайно сидів Герет, ворухнулась кремезна постать Гіто, коли він глянув на гостей.

—     Це Роджер Фернівел, мамо,— сказав Герет.— І з ним молода дама.

Всі погляди звернулись на Дженні, навіть стара очікувально повернула обличчя в її бік. Дженні через усю кімнату статечно підійшла до матері, нахилилась і взяла її руку.

—     Мене звуть Дженні Грейфілд,— сказала вона,— Дуже рада познайомитися з вами, місіс Джонс.

У Роджера збурились усі почуття, коли він почув, що Дженні назвала прізвище, яке, очевидно, було її дівочим, а не прізвище чоловіка — Твайфорд. Він раптом ніби навіч побачив усю глибину її зречення, її відмови належати Джералду чи його оточенню.

—     Ласкаво просимо,— сказала стара.— Далеченько вам довелось іти сюди до нас у гори, а вже ж пізно й ніч холодна.

—     Байдуже,— безтурботно мовила Дженні.— Я ж з Роджером, а він не дасть мене скривдити.

На мить усі троє чоловіків глянули на Роджера. Він відчував себе псом, який з кісткою в зубах проходить повз трьох інших псів. Потім опустилась залізна завіса добропорядної поведінки, і обличчя знову зробилися байдужими.

Найдужче загорілися очі в Айво. І Роджер тільки тепер збагнув, що нервовий, непосидючий Айво дуже ласий до жінок.

Ця думка промайнула у Роджера в голові й осіла десь у глибині свідомості. Події розгорталися надто швидко й не залишали часу для розмірковувань.

—     Це добре, що ви вдома, Герете,— сказав Роджер.— Я боявся, що вас затримають у лікарні.

—     Я і так там залежався,— відповів Герет.— Мені наклали цю штуковину,— він глянув на гіпс,— як тільки я туди попав, а решту часу довелося просто чекати. Не давали штанів і не випускали, аж поки не прийшов лікар, а він прийшов тільки сьогодні об одинадцятій. Отож я й промарудився там понад дванадцять годин.

—     Я радий, що про вас добре подбали.

Герет криво всміхнувся.

—     Якби вчора ввечері хто-небудь у слушну мить гукнув мені: «Озирнися!», ми б іще подивилися, про кого дбали б у лікарні.

—