Зима у горах - Джон Вейн

—     Бабуся дає нам смажену картоплю завжди, коли ми просимо.

—     У бабусі досить часу, щоб смажити картоплю.

—     А дідусь зробив іграшковий поїзд,— сказав Робін. Отакий великий,— широко розвів він руки. І ще там є ставок зразу за будинком, де плавають качки. А шиї в них різного кольору.

—     Він хоче сказати, що колір у них міниться, пояснила Мері.

—     Коли вони нахиляють шиї, колір у них стає інший. А ще вони стають у воді, а хвостики стирчать угору.

—     То ходімо,— сказала Дженні, застібаючи Робіну пальто.

Надворі їх чекав синій міні-автомобіль. Чемодани було припасовано до багажника на кузові.

—     Для дітей завжди мусиш брати стільки різних речей. Ну ніби їдеш на рік до Китаю.

—     Мамусю, а ти хотіла б поїхати до Китаю? — спитала Мері.

—     Хотіла б.

—     Як ви дивитеся на те, щоб першу половину дороги машину вів я, а другу — ви? — спитав Роджер. Таким чином, ви заступите мене тоді, коли ми будемо там, де ви краще знаєте дорогу.

—     Чудово.— Вона простягнула йому ключі.

Всі залізли в машину. Діти міцно притискали до себе іграшку й книжку.

—     Можна до тебе на коліна, мамусю?

—     Ні. Може, згодом. Не треба зразу лізти на руки,

Роджер увімкнув слухняний маленький двигун і вивів схожий на сірникову коробку автомобіль на дорогу.

—     Вперед, на Нантвіч! — сказав він.

Дженні мовчала, зібгавшись на своєму місці. Понад годину з гаком Роджер впевнено вів автомобіль, не зачіпаючи її. Потім вирішив, що, мабуть, краще буде перебити плин її думок, обережно порушити її мовчання.

—     Чим займається ваш батько?

—     Він на пенсії.

—     А ким він працював?

Землеміром,— коротко відповіла Дженні.

Цей напрямок розмови було, очевидно, вичерпано. Роджер скоса поглянув на Дженні. її обличчя було похмуре, зосереджене, стурбоване.

—     Щось негаразд? Цебто крім того, що взагалі геть усе негаразд?

Вона злегка посміхнулась.

—     Сказала б, Роджере, що негаразд геть усе. Зовсім ні. Тільки-но я виберусь із липкої трясовини, в якій загрузла, ви побачите, що я вмію бути вдячною.

—     Та не турбуйтесь про це,— відповів він,— Ви не можете відразу ж виплисти на поверхню після такої катастрофи, навіть якщо по суті це не катастрофа, а приховане благо.

—     А я не перестаю чекати такого блага,— вперто відказала вона,— яке не було б прихованим.

—     О, таке іноді трапляється,— зауважив він як тільки міг безтурботно.

Якийсь час вони мовчали, потім Дженні через силу заговорила знову:

Роджере, є одна обставина, яка особливо непокоїть мене. Це стосується вас.

—     Що ж, послухаємо,— сказав він, майстерно і не зменшуючи швидкості ведучи машину довгим крутим поворотом.

—     Я не хочу брати вас із собою до моїх батьків.

—     То й не беріть,— відповів він.

—     Розумієте, мені треба бути веселою. А це означає, що доведеться прикидатись. Набрехати батькам сім мішків гречаної вовни, пояснюючи, чому мені необхідно підкинути їм дітей.

—     А чому б вам не сказати батькам відверто про все?

—     а тому, що я не можу. Спочатку мені треба оговтатись, набратися хоробрості, щоб спокійно сказати їм, що я йду від Джералда. А таке повідомлення неминуче завершиться допитом з тортурами, а я цього просто не витримаю.

—     Розумію. Я дурний, що запропонував таке. Не можна подолати всі перепони одним махом.

—     Ви мене зрозуміли, правда ж?

—     Так, люба.

—     А зараз я змушена буду безсоромно брехати,— сказала вона.— Я вмерла б, якби ви мене слухали. Та й довелося б пояснювати, ного ви зі мною.

—     То було б досить легко.

—     Так, і це було б іще однією брехнею. А я хочу брехати якнайменше.

—     Авжеж, у таких справах непогано бути ощадливим,— Він переключив швидкість, бо дорога бралася на невеличкий пагорб.   

—     Я боялася сказати вам про це,— озвалася Дженні.— /і знаю, що треба було попередити вас, перш ніж ми вирушимо, але боялася, що ви взагалі відмовитеся їхати зі мною, коли я вам скажу, що не хочу запрошувати вас у дім. А ви були мені так потрібні, я не могла знести...

—     О Дженні,— сказав він і обхопив рукою її тремтячі плечі.—Я тут і завжди буду з вами, якщо ви цього захочете.

—     Мамусі холодно? — спитала Мері з заднього сидіння.

—     Так,— відповів Роджер.— їй холодно, і я її грію.

—     Герцогині теж холодно.

—     А герцогиню грій ти сама.

—     І мені холодно,— заскиглила Мері.

—     Мамо, я хочу до тебе на коліна,— сказав Робін, рішуче протискуючись між передніми сидіннями.

Роджер з’їхав на узбіччя й зупинився, чекаючи, поки порозсаджуються його пасажири. Зрештою було вирішено, що вони проїдуть ще трохи, посадивши обох дітей Дженні на коліна, потім дорослі поміняються місцями: Дженні поведе машину, а діти повернуться на заднє сидіння.

Далі їхали спокійно, без будь-яких пригод, і десь опівдні в’їхали до Нантвіча.

—     Висадіть мене де-небудь,— сказав Роджер.

—     Але, Роджере... Що ж ви робитимете?

—     Ви тільки скажіть, о котрій годині й на якому розі мені бути, і займайтеся своїми справами. А я багато чого можу робити. Пройдуся містом, познайомлюся з ним. Я люблю ці маленькі чешірські містечка, вони мені завжди подобались.

Вони