Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт
Сьогодні шкільний вечір.
Аарне швидко перевдягнувся і подивився на годинника. Часу лишилося більше години. Поспішати нікуди, але й сидіти в кімнаті важко.
По радіо хтось жіночим тенором наспівував якусь повільну сентиментальну мелодію. Надворі вже стемніло. Голосно цокав годинник.
Тітонька Іда щось плела на своєму дивані і час від часу кидала крізь окуляри розуміючі погляди. Потім штовхнула тітоньку Амалію, що сиділа поруч неї:
— Аарне сьогодні такий піднесений, що замилуєшся…
Тітонька Амалія багатозначно всміхнулася.
— Куди це він збирається?
— Мабуть, на вечір, — відповіла тітонька Іда.
Аарне підвівся і пішов до другої кімнати, але голос тітоньки Іди долинав і туди:
— Аарне, навіть з твоєї ходи видно, що ти закоханий…
І трохи згодом:
— Я колись теж була молодою і розумілася на цих речах, ти не думай…
У тітоньки був на диво гарний настрій. Вона вважали себе за великого психолога.
Аарне надів пальто і вийшов з дому. Було темно, і він одразу ж коло дверей спіткнувся об замерзлу грудку. Сердито плюнувши, вибіг з воріт. У кімнаті тітонька Іда сказала сестрі:
— Ти бачиш, він уже починає грюкати дверима!
…Згори, з четвертого поверху, долинала музика. Віконна шибка була холодна, а щоки Аарне пашіли. Хлопець стояв у темному коридорі, і на його обличчі мерехтіло світло нічного міста.
Боюсь говорити з тобою, але боюсь і мовчати. Як сказати тобі ці слова, котрі зараз у мене на думці? Але я їх скажу. Тільки хто повірить, що я перший хотів їх сказати?
У коридорі залунали кроки, хтось підходив до Аарне. То був Індрек.
— Чого це ти такий сумний?
— Просто так.
— Ні, будь ласка, скажи. Я — лікар суму! — Індрек поправив краватку і галантно вклонився.
— Невже ти сам не розумієш?
— Та-а-к… — Індрек пригладив волосся. — Гаразд. Чого ж ти боїшся?
— Боюсь, що накою дурниць. Поводжуся як недотепа…
— Тут тобі ніхто не зарадить…
— Звісно. Але це… ризик. Я боюся знеславитися.
— Стоячи тут у коридорі, ти ризикуєш ще більше.
— Чому?
— Чому? — Індрек помітив, що східцями спускається Андо, і покликав: — Іди сюди!
Андо підійшов нарочито байдуже. Інга поїхала до бабусі, і Андо дивився на все з погордою.
— Ти з залу? Скажи Аарне, що він ризикує, не запрошуючи танцювати свою Майю.
Андо стомлено всміхнувся.
— Повинен сказати, що вона має успіх…
Аарне випростався.
— Хлопці, ходімте! Ходімте! — Він рішуче побіг сходами вгору.
Розштовхавши натовп хлопців, що скупчились у дверях, Аарне тільки на якусь мить завагався. Лишивши здивованих друзів стояти, він підійшов і запросив Майю до танцю.
Індрек усміхнувся:
— Бачив? Що тепер буде…
— Буде те, що має бути, готуйся до весілля, — байдуже відповів Андо.
…Руки у Майї були ніжні і теплі.
— Жарко?
— Страшенно.
— Тут дуже тісно…
— Багато людей, ось чому…
— Ви любите танцювати? — спитав Аарне.
— Залежить від партнера…
Аарне отетерів і не знав, що відповісти. Майя ледь помітно усміхнулась.
Вечір тривав. Пахло потом і парфумами. Фокстрот рубав повітря. Його ритм надавав усьому вечору особливого настрою.
Вони все кружляли й кружляли. Майя танцювала легко, граціозно. Аарне притис дівчину до грудей. Майя незворушно дивилась угору. Аарне знову розгубився.
На них дивились. Андо стояв, засунувши руку в кишеню піджака, і вистукував ногою у такт ритму мелодії. Індрек десь зник.
Еда щось жваво розповідала Карін. Тут же стояв Тійт, похмурий, як хмара.
Лал-лал-лал-лаа-ла-ла!
Аарне ніяковів перед Едою…
Лаа-лал-лал-ла-лаа-лаа!
Раптом Аарне захотів довідатись, якого кольору очі у Майї. Чому? Не знав, просто захотів. Може, тому, що він майже ніколи не помічав кольору очей у людей.
…Сині, навіть світло-сині.
