Поїзди особливого призначення - Богуміл Грабал
Я зайшов на станцію і доповів про проїзд потяга.
Радник Зедніцек стояв біля вікна.
«Там їде наша надія. Наша молодь. Битися за вільну Європу. А ви тут що? Ставите печатки на дупу телеграфістці!» — сказав він, повернувся до столу, ще раз переглянув фотографії і відкинув їх.
«Втім обмеження волі тут, здається, не було... але це образа державної німецької мови! — піднявся і ударив кулаком по столу. — Половина печаток містить німецькі слова! А це зневага!»
Я вийшов на перон дати дозвіл на проїзд санітарному поїзду, колишньому пасажирському, переробленому на лікарню на колесах. У цьому поїзді найбільше вражали людські очі, очі поранених солдатів, так наче той біль, що панував на фронті, біль якого вони завдавали іншим і якого інші у відповідь завдавали їм, наче б то цей біль зробив цих німців симпатичнішими за тих, які їхали в зворотньому напрямку, всі вони дивилися у вікна на наш нудний краєвид так уважно і по-дитячому, наче навколо був рай, наче моя крихітна станція була крамницею коштовностей, дивилися так, як диспетчер Губічка розглядає небеса. З такою ж цікавістю хворі роздивлялися і мене, одні сидячи повертали голови, інші стояли, тримаючися за мотузки, протягнуті під стелями вагонів, третіх підтримували сестрички, лазарет їхав додому, білі постелі, а на них складені жовті руки, жовті обличчя, дитячі очі. Останньою в поїзді була теплушка, там двоє санітарів саме здерли з мерця лікарняну піжаму, а потім кинули його на купу жовтих трупів солдатів, що померли у дорозі... санітарний проїхав, на останньому вагоні горів червоний ліхтар, він мерехтів, гойдався і деренчав.
«Найшляхетніші люди за вас кладуть свої життя, — говорив радник Зедніцек, стоячи біля вікна. — Бачили цей лазарет? А ви тут чим займаєтеся? Проте ми закінчили. Пишіть, пане начальнику, висновок! Дисциплінарне розслідування у справі диспетчера Губічки Ладислава.»
Махнув рукою і вийшов на перон, подав рукою знак, щоб подали моторну дрезину. Зденічка всілася в дрезину поруч з директором залізниці.
Я оголосив моторну дрезину. І дав сигнал до від’їзду.
«Що за народ ці чехи? — сказав на прощання радник Зедніцек. — Сміються бестії!»
Моторна дрезина проїхала повз розстріляний поїзд на п’ятій колії, радник Зедніцек дивився на зірвані дахи, дірки від куль. Пан начальник піднявся на другий поверх і знов заходився кричати і товкти стільцем по підлозі аж у диспетчерській посипався тиньк зі стелі. І волав у слухове вікно.
«Моральний бруд! Древній Содом! Проституція під прикриттям поліції проникла до кав’ярень, ресторацій і контор. Чоловік примушує дружину до проституції! Погрожував, що як вона не піде на панель, розріже її сина пилкою! Скачутьу гречку! Грають на шкіряній флейті! Хоч би уже Бог протрубив страшний суд і поклав усьому кінець!»
Походжав кухнею, голосно тупаючи, щоб ми чули, як він через нас страждає. Лише через годину спустився до диспетчерської. В парадній уніформі. Як раз на рампу виводили останнього бика, якого привезли вантажною машиною, його також до різників привела дівчина. Коли машина рушила, бик збунтувався. Різник сказав помічникові: Богоуше, цей байстрюк нам весь кузов розвалить, візьми ножа і виколи йому очі! І помічник Богоуш — він розповідав нам про це потім у диспетчерській — повернувся і, просунувши руку у віконце, двома ударами виколов бикові очі. «І потім той бик уже був спокійний, як овечка, — говорив помічник Богоуш. — Ги-ги-ги, вже нічого від життя не хотів.» Коли скупники худоби захряснули за биком двері вагона, пан начальник прокинувся. По підвіконню знадвору гуляли його голуби, туркочучи і вклоняючися йому, але пан начальник на них не зважав, крутив головою, їздив пальцем по ременю, про щось задумавшись, і виглядав смутним та невеселим. Відчинив скриню і оглянув свою найновішу, ще ні разу не надівану, уніформу, на якій була вишита одна зірка, гаптована золотою ниткою, такою самою, якою вишивають генеральські липові гілочки.
Я не втримався, вискочив з диспетчерської, вибіг на другий поверх, до кухні і для певності кілька разів прокричав у слухове вікно:
«Інспекторські нашивки дупа з’їла!»
А пізніше, коли пройшли пасажирські поїзди, диспетчер Губічка знов вийшов на перон і задивився на біло-блакитне передвесняне небо, і звичайно також бачив на цьому величезному полотні фільм, про подвиг, що прославив його на цілу дирекцію у Градці Кралове, про телеграфістку, яка вкладається на стіл, а він загортає їй спідницю, бере одну по одній печатки, величезні, як дзвіниці, і прикладає їх до м’якого м’ясця її задниці, потім повернувся, затяг мене до ніші, де стояли кілки для попереджувальних знаків і важелі для переведення стрілок і зашепотів на вухо:
«Мілоше, завтра ми разом на нічній зміні... через нашу станцію проїде вантажний поїзд, двадцять вісім напіввагонів з боєприпасами, прибуде на станцію о другій ночі. А між нашою станцією і наступною немає пагорбів і жодної будівлі... і весь цей поїзд міг би вільно злетіти у простори всесвіту...»
«То так, пане диспетчер, але чим?»
«Все дістанемо в належний час...»
«А де цей поїзд?»
«Завтра виїде з Тржебіча.»
«Отже цей воєнний поїзд буде особливо призначений для нас, ге?» — засміявся я, і в ніші на мить потемнішало.
То зграя польських рисів здійнялася в повітря.
Із замку прийшла звістка, що пана начальника запрошують на вечерю до графа Кінського, і ввечері за ним приїде графський конюх. Я поставив затемнення і увімкнув світло в диспетчерській. А в кабінеті пана начальника, хоч там і була електрика, запалив гасову лампу з кулястим гнотом і зеленим склом. І вийшов з диспетчером Губічкою на перон подавати поїздам знаки зеленим ліхтарем. Пан начальник приніс до кабінету свій «баронський» мундир, сірі штани, мисливський камзол і шварценберзький капелюх з тетеручим пером. Переодягаючися, він залишив двері до кабінету відчиненими, щоб ми бачили, який він красень.
Із замку дорогою через поля приїхав конюх на білому коні, другого такого ж вів за собою. На небі мерехтіли зорі, ніч сяяла, хоч голки збирай. Приморозило, під підошвами захрупав мерзлий сніг. Зелена лампа тихо сичала в кабінеті пана начальника, який захоплено розглядав себе у дзеркалі. На ньому вже був і камзол, і лайкові рукавички, і шварценберзький капелюх. А лампа відкидала на стелю круг білого світла, від якого розбігалися світлі кола, що нагадували ребра скелета. Коли я бував у бабусі на канікулах, у неї на столі стояла така ж лампа, і я любив увечері лежати в ліжку і дивитися на стелю, на тіні навколо
