Виправний день - Чак Паланік

Твід знала, що в програмі далі обов’язкова реклама. Щоб завершити сегмент, вона запитала:

— Докторко, як нам зараз найкраще впоратися зі стурбованими молодими чоловіками?

Під акомпанемент пекельних спалахів полум’я докторка проголосила:

— Чоловікам узагалі необхідно прийняти свій знижений статус у світі, — на фоні диму і криків вона додала: — Війна, що наближається, наприклад, стане чудовою нагодою для них заслужити схвалення, якого вони так жадають.

Твід перевела на рекламу.

— Дякую, докторко. З вами була Твід О’Ніл з місця безглуздої руйнації ще одного суспільного об’єкта.

Оператор показав, що зв’язок відключено.

Докторка морочилася з мікрофоном-петелькою. Раптом замислено запитала:

— Що він робить? — вона блимала очима на щось неподалік.

Твід прослідкувала за її поглядом. Обидві жінки дивилися на начальника пожежної охорони. Твід здалося, що він рахує людей. Чоловік ніби зосереджувався на мить на кожному з журналістів і журналісток, що прибули, і начебто перевіряв їх за списком у руках. Їхні погляди зустрілися. Ручкою він провів лінію на аркуші, який тримав у іншій руці.

Лише тоді Твід помітила маленького хлопчика. Учень початкової школи з дивним знебарвленим знаком збоку на обличчі. Тоді вона подумала: це так мило. Начальник районної пожежної охорони привів із собою сина, щоб показати, як татусь працює. Спостерігаючи за ними, Твід собі в голові відзначила, що варто буде перетворити цей зворушливий момент батька із сином на позитивну історію, яку вдасться всучити відповідальним за складання програм.

Для Ґеррета Довсона все вимірювалося в кавових фільтрах. На кухні, тицяючи кнопки «Містера Кофі», він побачив, що у них майже не залишилося фільтрів, знову. Зникло ще п’ять сотень чашок кави, пройшов іще один рік, більше року.

Він старів. Ґеррет усвідомив, що взяв собі за звичку дивитися на будь-що — кімнатну рослину, годинник, книжку, — перед тим як переводити погляд на дружину Роксанну. Коли він на якійсь вечірці розмовляв з гарною молодою жінкою, чиєюсь дочкою-тинейджеркою, наприклад… чи навіть коли дивився на вродливу тедеведучу, яка зачитує новини… а тоді переводив погляд від її гладенького обличчя на Роксаннине, відчував разючу дисгармонію. Свого часу його дружина була вродливою, та її молодість уже минула. Тож йому знадобився буфер між поглядом на якусь молодицю і на неї. Попільниця чи трубний ключ, щось неживе.

Разом з тим він помітив, що вона, коли дивиться на привабливих акторів у фільмах, зосереджується на попкорні, перед тим як перевести погляд на нього. Можливо, то лише гра уяви. Проекція, заснована на його ж поведінці. Та це нагадало йому, що він також старіє.

У книзі Талбота про це було гарно написано:

Красиві люди стають могутніми, бо в ранньому віці розпізнають природу влади і бояться її втратити. Люди, красиві в молодості, вчаться переносити владу, інвестуючи її в подальші форми. Вони обмінюють молодість на освіту. Освіту інвестують у налагодження контактів і компетентність у певних вміннях. Гроші вони інвестують у зайві форми влади, запасні ресурси.

Саме тому необхідна тимчасова форма грошей.

Влада, яка переходить із покоління в покоління в абстрактній формі багатства, призводить до привілеїв і корупції. Не повинно бути можливості накопичувати гроші заради самих грошей, їх варто постійно використовувати задля плідних цілей.

Кавові фільтри стали останньою краплею. У механічному цеху Леон підійшов до нього з якимсь несусвітнім планом захоплення влади і перебудови нації. Звучало фальшиво, але в ту мить будь-що звучало краще, ніж купівля ще п’яти сотень кавових фільтрів і спостереження за тим, як вони відраховуватимуть його останні роки. Він засипав меленої кави в останній фільтр і наповнив кавоварку водою. Клацнув перемикачем, щоб напій почав варитись. Гукнув Роксанні в іншій кімнаті:

— Кава буде готова за мить, — і додав: — я вийду на хвилину.

Він зателефонує Леону. Зустрінеться з ним біля бару. Дізнається, чи цей безрозсудний план — реальна пропозиція. Леон вручив йому синьо-чорну книжку, в якій було сказано:

Уяви, що Бога немає. Немає раю чи пекла. Є тільки ти і твій син, і його син, і його син, і світ, який ти їм залишиш.

Роксанна покликала його з їдальні, запитала, куди він зібрався.

Натягуючи пальто, він перевірив, чи є в кишені ключі й телефон. Став у дверях. Дружина сиділа за обіднім столом, а перед нею лежали якісь податкові бланки. Він відповів:

— Нам потрібні кавові фільтри.

Після довгої витриманої паузи, не підводячи голови, вона запитала:

— Вже? — Ґеррет почув поразку в її голосі. Життя для неї минає так само швидко. Ще одна причина розглянути якісь радикальні варіанти.

Нахилившись над нею, він прошепотів:

— Я з цим розберуся, — і поцілував її в чоло.

Колись панувала ера релігії, коли головною будівлею в містах був собор або мечеть. Куполи і шпилі височіли над усіма іншими спорудами, зіщуленими навколо. Тоді настала ера комерції, і бізнесові хмарочоси та канелюровані колони банків здійнялися понад церквами. Фабрики розрослися, перевершили навіть найбільші мечеті, а складські приміщення затьмарили храми. Нещодавно почалась ера влади, коли на горизонті стали розпускатися будівлі, які регулюють цивільне життя. Це були широкі моноліти, що зберігають владу, про яку релігія з комерцією могли лише мріяти. Це були розкішні посудини для захисту і демонстрації могутності законодавців і суддів.

В останні тижні перед Виправленням саме до цих великих фортець почали сходитися люди, які вдавали трепет і тинялися навколо, прикидаючись простими туристами. Вони фотографувалися й робили вигляд, що загубилися, щоб мати змогу забрести в заборонені зони і заявити про свою невинуватість, коли їх ловили й просили піти. Вони визначали ймовірні шляхи втечі, які доведеться перекрити. А також місця, звідки можливі безперешкодні лінії вогню.

І коли вони вдавали захват від канделябрів, витягували шиї, щоб роздивитися пишноту фресок та позолочені ребра склепіння піднесених куполів, то знали, що все це побудовано з їжі. Їжі, яку можна було з’їсти. Їжі, яку в них відібрали. І безпеки, яка побудувала ці мармурові сходи, безпеки, яка могла бути їхньою. І в них із рук видерли їхні життя, щоб ці стіни можна було обшити полірованим махагонієвим деревом і палісандром, які привозили з усього світу для ще більшого комфорту і насолоди керівним елітам. Ці селюки і хлопи, з роззявленими присоромленими виразами на обличчях, вони вдавали повагу, імітували захоплення величними капітоліями і могутніми монархами, які керували їхніми життями з цих будівель.

Вони перешіптувалися. Вони складали мапи за допомогою відео. Вони вже бачили, як виконують холоднокровне завдання, на яке налаштували свій розум.

І всі знали істину: нагромаджуй їжу, і вона гнитиме. Нагромаджуй