Патетичний блуд - Анатолій Дністровий
«Віталік, — звертається до мене, — ти вдома так і не був? І це вже третій рік? Так? Відколи вступив?»
«Так».
«Бідний... і що... ніяк не можна? А може, вже все нормально? А з матір'ю хоча б розмовляєш? Телефонуєш у Тернопіль?»
«Позавчора».
«І як вона?»
«Нормально».
«Нелегкі часи пішли... нелегкі. Нічого, все має якось владнатися, правда? Давай за це і вип'ємо».
Їм. Дуже смачно. Великі характери не створюються за кілька років — на думку спадають слова Лао-Цзи. До горла підкрадається важкий клубок, я мало не ридаю, насилу себе стримую. Згадую свого нещасного друга Сергія, який так і не вибрався з того ідіотизму. Це трапилося перед моїм вступом до університету. Він переховувався цілий рік в одному з райцентрів на Львівщині. Він також довго не був удома, не витримав — і приїхав до матері — приїхав на власний похорон — його вже чекали гаврики сорокарічного Патри, з якими розмовляти і щось їм доводити нема сенсу, бо вони швидше діють, аніж думають, швидше ламають, аніж говорять. Приходить Дека, виглядає збудженим і веселим, його запрошують за стіл, сідає поруч зі мною, каже мені, що Юля передавала вітання. Деці дають миску гарячого супу, він дивиться на запашну пару, яка здіймається перед його носом, радісно шкіриться, що це найбільший спокій, який собі можна уявити. Я усміхаюся, але мовчу, бо зараз знову піде повний дзен та інші прибамбаси. Стукають у двері, на порозі добродушна пика Хо-хо: Sorry, цибулини не буде? нема на чому супчик засмажити. Йому дають цибулину, він ще раз перепрошує за вторгнення, говорить цілу купу компліментів Тані, що в неї добре серце, що Господь усе це бачить і відзначає у своїх записниках, так-так, Танюша, він такий; ми сміємося, поки той не йде. Невдовзі мати Тані подає нам чай і нарізає пиріг із яблуками. Смачно. Тьотя Валя дякує й усміхається, каже, що й добавка буде. Говоримо про всілякі дурниці, я хвалю храми Прилук, звідкіля родом Таня і де я був на початку осені — приїздив до приятеля, який навчається на музпеді. Говоримо про те, що упродовж XX століття в східноукраїнських містах під тиском індустріалізації та совка дуже помітно й згубно затерлися риси феодальної культури козацької доби, а місцева влада доволі примітивно здійснює забудову поблизу пам'яток архітектури; я вставляю слівце: особливо, коли поблизу дозволяє відкривати пивниці з кумедними назвами «Альона», «Сабріна», «Наташа», в яких допізна товчуться зграї закінчених хануриків і потім відливають у навколишніх кущах свій «аміак»; запах упродовж років стає настільки стабільним, що здається, ніби це тхне від древностей; такі собі облюрені історичні надбання як новий варіант народної пам'яті. Дека кидає маяки, що ми за столом, не забувайся. Більше не буду. Таня, оскільки вже звикла до мене, лише усміхається й каже, що я, як завжди, у своєму стилі. «Чого він такий веселий? — запитує Дека про мене. — Як ніколи... щось сталося, чого я не знаю?» Таня каже, що це він із Настею посварився, того й такий веселий... Тьотя Валя запитує, чи щось серйозно.
«Серйозно? — усміхаюся. — Навіть не знаю. Мабуть — усе серйозно, або все несерйозно, залежно від того, що важливо. Бхікшу, який знаходить задоволення в серйозності, не здатний до падіння...»
«Ну ти і загнув! — перебиває Таня й сміється. — Ма, це вони з Декою на буддизмі з'їхали».
Таня настільки красива й чиста, що я не хочу нічого говорити, не хочу, щоб змінився її дивний лик, на який мені приємно дивитися. Її мама каже, що нам вже пора женитися. «Мне, кроме просветления, не нужно ничего», — сміється Дека. Тьотя Валя каже, що на все дається свій час, дивіться, щоб його не пропустили, з кожним роком вибрати гарну дружину буде все важче, бо найкращі виходитимуть заміж, а лишаться ті, яких мало хто захоче взяти, розумієте мене? тільки потаскані залишаться, подумайте над цим.
«Нам ще рано про таке думати», — втручаюся я.
«Ну, — розводить вона руками, — ніхто не каже пороти гарячку, можна просто придивлятися («принюхуватися», — вставляє Дека), зустрічатися, це ж ні до чого не зобов'язує».
Потім ми багато говоримо, з чаєм і після чаю, врешті дякуємо за гостинність, покидаємо жінок і виходимо в рекреацію курити. Назустріч нам іде мій приятель, викладач польської мови Ігор Ковінько, який живе на четвертому поверсі викладачів (на мій поверх ходить, здається, до коханки-студентки). Інколи ми з ним двоє мекаємо пляшку-другу і багато говоримо про польську літературу; студентом він стажувався у Варшавському університеті і знає багато цікавого. Завдяки йому я навчився більш-менш читати польською і познайомився з творчістю Лесьмяна, Тувіма, Бронєвського, Мілоша, Ружевича, Твардовського, Конвіцького. Ігор — начитана людина, але страшенний і лінивий балабол, за це я його і люблю. Він вітається з нами, відводить мене на кілька слів, каже, що якраз сунув до тебе, маю прохання. Я усміхаюся, бо знаю, яке це прохання: знову якусь дурочку-снігурочку хоче натягнути. Він каже: Віталя, виручай, на днях дружина має поїхати в Київ до тітки, а в мене тут любов, сам розумієш, треба кімнату. Нема питань, завжди радий допомогти. Він, утішений, плескає мене по плечі й біжить, каже, що має гостей. Ковінько часто водить до мене студенток, які від нього дуріють. Малого зросту, з помітними залисинами, з чортячим виразом обличчя, з постійними цитатами з польської літератури мовою оригіналу... про таких кажуть — «жук». Дека мовчазний, певно, кілішкує про своє, дивиться на засніжене місто з восьмого поверху, над яким зависає сіро-біла мла, непомітно покриває дахи будинків, голе чорне гілля
