Намір! - Любомир Андрійович Дереш
Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».
– Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? – питала Неля і хихотіла.
– Е-е-е… Зе уезер із файн… ой, забувся… Май фейворіт… ги… Ой! Шовиробите … Ай!.. – і по паузі, геть розпачливе: – Ой-йо-йой!
На що Неля муркотіла:
– Вуд йу лайк ту лик сам айс-крім ту, Павло? М-м-м-м… делишис…
13
Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.
Зате приїжджав кілька разів Василь, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів із кунґ-фу, навчив правильно наносити удар. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном, і мене ніхто не буде чіпати.
У десанті Василь опанував багато корисних речей, типу, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпет (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з іншої – збиралку води).
Ще показав мені кілька нових акордів і навчив забавної пісеньки про есть в батвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом… Ну і ще там – про два фінські ножа, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:
дорога в жизни одна,
ведет лишь к смерти она,
и все что хочеш, поймёш,
прошлого не вернёш
Василь казав, що це стара пісня радянських геологів. Його цій пісні колись навчив батя, тепер пора Василеві навчити мене.
Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не затягувати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.
З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що проведе зиму в товариша аж зі самого Хусту. Переночував і знову зник.
Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course.
14
Врешті, обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, які мої справи, та не мучити душу.
Поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на пару років старша за мене, довго розгрібала папки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене у реєстрі не числилось.
Врешті, в пухкій амбарній книзі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Це виявився мій брат.
Справа заповідалася непростою, а дівчині геть не було охоти вникати у наші сфери сімейні. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє – один, котрий значиться, той служив, інший ні, але хоче, однак того іншого, котрий ще не служив, і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.
– Якщо ти є, то чому тебе немає? – бовкнула секретарка і почервоніла.
Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було би взагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді би точно все було, як у списку.
Нарешті їй терпець урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчилися в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріше йти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.
Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися – прогулював там, або вийшов попісяти, але відчув: тут усе набагато серйозніше.
Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.
Такі дивні, дивні справи.
15
До кінця зими працював у коледжі. Все-таки, це будівництво для Мідних Бук трапилось вельми вчасно. Кожен, хто бідував, міг знайти собі роботу, хоч би й мити вікна після побілки.
Зиму, яку провів на роботах, тепер буду згадувати як дуже спокійну, рівну пору свого життя. Зима завжди для мене час затишшя.
До мене часто приходили дивні думки. Наприклад, що людська увага подібна до магнітного поля. Або що людина загорнута в пелену щойно-минулого, тому не бачить теперішнього. На перекурах з іншими штукатурами, щоби не здатися незрозумілим, вдавав із себе дурника. Зробився малослівним, за день міг сказати всього пару фраз.
Під час розмови мене проймало сюрреалістичне відчуття, ніби я розмовляю з людиною, котра відповідає крізь сон. Не бажаючи потурбувати сплячого, я підтримував бесіду щодо конкретного сюжету сновидіння. Я почувався дуже легко – у цій країні приспаних нікому не було до мене діла.
Я став вільним, але ціною свободи була самотність.
Розділ ІV
Моя бабця. Хоботне
1
Неля збиралася одружуватись. Я познайомився зі своїм шваґром – високим кістлявим хлопчиськом, смішним, веснянкуватим і кучерявим. Інтеліґентний, зовсім ще юний Мирослав Полісун, дуже приємно, будьмо знайомі. «Мирослав, – розказувала Неля, – походить із дуже хорошої, дуже порядної сім’ї». А ще, Мирослав пройшов по конкурсу на посаду викладача в міднобуківський коледж. А там, запевнила Неля, зарплата – перша кляса.
Я поцікавився, як щодо самої Нелі – її на роботу в коледж не візьмуть? Неля повисла на юнакові, глянула на того солодкими очима і майже ствердила: «Візьмуть, обов’язково візьмуть! Правда, Мирку?»
Я добре знав цю шовковисту інтонацію. Ох і страшна жінка моя сестра
