Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

Так було, поки вона не завела собі коханців. Відколи з'явилися коханці, вона вже не пила стільки: тепер їй не треба було впиватися, щоб заснути. Але коханці їй надокучали. Перед тим вона жила в шлюбі з чоловіком, що ніколи їй не надокучав, а ці надокучали страшенно.

Потім одне з двох її дітей загинуло в авіаційній катастрофі, і, коли все минулося, вона порвала з коханцями, а що віскі не вгамовувало болю, то мусила влаштовувати своє життя якось по-новому. Нараз її посів болісний страх перед самотністю. Але їй потрібна була людина, яку б вона могла поважати.

Це почалося дуже просто. Їй подобались його твори, і вона давно заздрила на його життя. Гадала, він робить тільки те, до чого має охоту. Способи, до яких вона вдалася, щоб заволодіти ним, та причини, з яких урешті закохалася в нього, — то все були щаблі неухильного поступу, і кінець кінцем вона побудувала собі нове життя, а він спродав решту свого життя колишнього.

Спродав за убезпечений добробут, за вигоди — тут ніде правди діти, — ну, а ще за що? Він і сам не міг сказати. Вона ладна купити все, чого йому забагнеться. Це він знав. А до того ж і коханка була чудова. Він лягав з нею в ліжко так само радо, як і з будь-якою іншою, навіть ще й радніш: вона була багатша від інших, мала гарне тіло, добре зналася на любощах і ніколи не влаштовувала сцен. І ось тепер це життя, яке вона побудувала наново, мало урватись, бо два тижні тому він не вдався до йоду, подряпавши коліно об терня, коли вони продиралися крізь чагарі сфотографувати табун антилоп, що стояли з високо піднесеними головами й, роздимаючи ніздрі, нашорошивши вуха, видивлялись уперед і прислухалися до найменшого шереху, готові ту ж мить шугнути в хащі. І таки втекли, перше ніж він устиг зробити знімок.

Ось вона, прийшла.

Не підводячись, він повернув голову й подивився на неї.

— Привіт, — озвався він.

— Я підстрелила козеня, — сказала вона. — Буде тобі добрий бульйон, і ще загадаю зробити картопляного пюре. Як ти себе почуваєш?

— Куди краще.

— От і чудово! Знаєш, я так і думала, що тобі має полегшати. Коли я пішла, ти спав.

— Я добре поспав. А ти далеко ходила?

— Ні. Тільки зайшла за пагорб. Я поклала його з першого пострілу.

— Ну, стріляєш ти чудово.

— Я люблю полювати. І Африку полюбила. Справді. Якщо ти видужаєш, це буде найкраща пригода в моєму житті. Ти не уявляєш собі, яка це втіха — полювати разом з тобою. Я полюбила цю країну.

— Я теж люблю її.

— Коханий, як це добре, що тобі полегшало. Мені так прикро, коли ти отакий, як був. Ти не будеш більше такого казати, правда ж? Обіцяєш?

— Не буду, — відповів він. — Я вже й не пам'ятаю, що казав.

— Не треба доводити мене до знемоги, чуєш? Я всього лиш немолода жінка, що кохає тебе і хоче робити все, що й ти. Я вже й так скільки разів у житті знемагала. Ти ж не хочеш, щоб таке було знову, правда?

— Я б залюбки знеміг тебе в ліжку, — відказав він.

— Еге ж. Ото приємна знемога. Задля неї ми й живемо. Завтра прилетить літак.

— Звідки ти знаєш?

— Я певна. Неодмінно прилетить. Служники наготували галуззя і трави для багаття. Я сьогодні ще раз ходила туди подивитися. Там цілком досить місця, щоб сісти літакові, і ми запалимо вогнища з обох кінців.

— Чому ти думаєш, що він прилетить завтра?

— Я певна, що прилетить. Давно вже час. У місті тобі вилікують ногу, і тоді ми добряче знеможемо одне одного. Не так як цими жахливими розмовами.

— Може б, нам випити? Сонце вже сіло.

— Ти гадаєш, тобі не зашкодить?

— Одна не зашкодить.

— То вип'ємо її разом. Моло, віскі з содовою! — гукнула вона.

— Ти б узула чобітки проти москітів, — сказав він.

— Потім, коли помиюся.

Поки вони пили, сутінки все густішали, а коли майже зовсім споночіло і стріляти стало темно, долину перебігла гієна й зникла за пагорбом.

— Ця падлюка бігає тут кожного вечора, — сказав він. Кожного вечора, ось уже два тижні.

— Мабуть, це вона так скиглить ночами. Та мені байдуже. А загалом бридка тварина.

Вони пили разом, біль йому не дошкуляв — тільки незручно було лежати в одній позі, а тим часом служники розпалювали вогнище, на стінах наметів танцювали відблиски полум'я, і він відчував, як до нього вертається мимовільна згода з життям у цьому втішному полоні. Вона таки справді добра до нього. А він сьогодні повівся з нею жорстоко й несправедливо. Вона мила жінка, напрочуд мила…

І ту ж мить він усвідомив, що помирає.

Це почуття наринуло як вир — не подмухом буревію чи навальною хвилею, а так, ніби він раптом опинився у лиховісній смердючій пустці, що її краєм, на превеликий його подив, нечутно скрадалась ота гієна.

— Що тобі, Гаррі? — спитала жінка.

— Нічого, — відказав він. — Ти б пересіла на той бік. Проти вітру.

— Моло змінив тобі пов'язку?

— Так. Тепер я роблю борні примочки.

— Як ти себе почуваєш?

— Трохи паморочиться в голові.

— Я піду помиюся, — сказала вона. — Ти зажди трохи. Разом повечеряєм, а тоді занесемо ліжко в намет.

«Отже, — сказав він сам до себе, — добре, що ми перестали сваритися». З цією жінкою він не часто сварився, а от з іншими, яких кохав, сварився страшенно, і кінець кінцем сварки ті, мов іржа, знищували все, що було в них спільного. Він кохав занадто палко, вимагав занадто багато і завжди сам усе занапащав.

Йому пригадалось, яким самотнім він почував себе тоді в Константинополі, після сварки напередодні його від'їзду з Парижа. Він гуляв там напропале, і коли все те скінчилось, і він не тільки не позбувся своєї самотності, а ще й роз'ятрив її, він написав листа — їй, першій, котра покинула його, — про те, що він так і не зміг себе перебороти… Про те, як йому одного разу здалося, ніби він побачив її на вулиці, і йому аж млосно стало; як, угледівши на Бульварі першу-ліпшу жінку, що чим-небудь нагадувала її, він ішов слідом, боячись упевнитися, що то не вона, боячись утратити оте почуття,