Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
В голові у нього більше не тьмарилось, і він був сповнений рішучості, хоча великої надії на успіх не мав. «Усе було надто добре, щоб довго так тривати, — подумав він. Тоді, не спускаючи з ока акули, що швидко наближалася, мигцем позирнув на свою велику рибину. «І це теж наче вві сні,— подумав він. — Одігнати її годі й сподіватися, та, може, пощастить убити. Dentuso[58],— відзначив подумки. — А, лиха година твоїй матері».
Акула була вже біля самої корми, і, коли вона метнулася до рибини, старий побачив її роззявлену пащу, і чудернацькі очі, і вискал зубів, що аж хряснули, впинаючись у рибину попереду хвоста. Голова акули була над водою, а за нею витикалася й спина, і, почувши, як акула шматує шкіру та м'якуш великої рибини, старий угородив гарпун їй у голову, в те місце, де лінія, проведена між її очима, перетиналася з лінією, що йшла вгору від носа. Насправді ніяких ліній не було. Була лише масивна, загострена голуба голова, й великі очі, й хижі, хряскітливі, всежерні щелепи. Але саме там, у тому місці, був мозок, і старий ударив туди. Ударив зраненими, закривавленими руками, щосили метнувши гострий гарпун. Ударив без надії, але сповнений рішучості й нестямної люті.
Акула перевернулась на спину, і старий побачив, що око її уже неживе; потім вона перевернулася ще раз, двічі обкрутивши навколо себе линву. Старий знав, що вона мертва, та акула не хотіла з цим примиритися. Вже лежачи на спині, вона молотила хвостом, клацала щелепами, а тоді раптом рвонулася геть, борознячи воду, мов швидкохідний катер. Море обіч неї стало біле від піни, збитої хвостом, а сама акула на три чверті знялася над поверхнею, і в цю мить линва туго напнулася, затремтіла й тут-таки луснула. Акула якусь хвилю нерухомо лежала на воді, а старий дивився на неї. Потім вона поволі пішла на дно.
— Вона забрала в мене фунтів сорок риби, — промовив старий. «А також гарпун і всю линву, — додав він подумки. — І тепер з моєї риби знову тече кров, а це принадить інших акул».
Тепер, коли рибина була така понівечена, йому вже не хотілося дивитись на неї. Коли акула напала на рибину, він почував себе так, ніби вона напала на нього самого.
«Та все ж таки я вбив акулу, що зазіхнула на мою рибу, — подумав він. — I то чи не найбільшу dentuso, яку я будь-коли бачив. А Бог свідок, що бачив я їх чимало.
Все було надто добре, щоб довго так тривати, — думав він далі.— Тепер я таки хотів би, щоб усе воно мені тільки наснилося і щоб не зловив я ніякої риби, а лежав би оце сам-один у своєму ліжку на газетах».
— Але людина створена не для поразки, — промовив старий уголос. — Людину можна знищити, а здолати не можна.
«І все-таки шкода, що я вбив цю рибу, — подумав він. — Попереду небезпечна дорога, а я тепер навіть і гарпуна не маю. Dentuso — жорстока, дужа, спритна й розумна акула. Та я виявився розумніший за неї. А може, й ні,— подумав він. — Може, просто був краще озброєний».
— Не треба стільки думати, старий, — мовив він уголос. — Пливи собі своєю дорогою, а там буде видно.
«Не можу я не думати, — заперечив вів сам собі.— Адже це все, що мені лищилося. Думки та ще бейсбол. Цікаво, чи сподобалось би великому Ді Маджо, як я проштрикнув акулі мозок? Е, не така то вже й важниця, — подумав він. — Це міг би зробити хто завгодно. А ти не вважаєш, що мої руки — не менша завада, ніж кісткова шпора? Звідки мені знати? Я ніколи не мав клопоту з п'ятами, хіба тільки тоді, як мене вжалив у п'яту отруйний скат, коли я наступив на нього купаючись, — тоді мені одібрало ногу до коліна й біль був пекельний».
— Думай про щось веселіше, старий, — сказав він сам до себе. — Тепер ти з кожною хвилиною наближаєшся до дому. А без отих сорока фунтів і пливеться легше.
Він добре уявляв собі, що може чекати на нього, коли він вийде на середину течії. Та іншої ради тепер не було.
— Ні, я дам собі раду, — голосно промовив старий. — Можна ще прив'язати ніж до весла.
Він так і зробив, затискувши румпель під пахвою і наступивши ногою на шкот.
— Ну от, — сказав він. — Нехай я і старий, але не беззбройний.
Повівав свіжий вітрець, і човен ішов швидко. Тепер старий дивився тільки на передню частину рибини, і до нього поверталась надія.
«Безглуздо втрачати надію, — думав він. — Безглуздо й, мабуть, гріх… Не треба розумувати про гріхи, — спинив себе. — Й без того досить клопоту. Та й не тямлю я нічого в цих речах. Не тямлю і не певен, що вірю в них. Мабуть, і те, що я убив цю рибу, — також гріх. Нехай навіть я вбив її, щоб вижити самому й нагодувати багато людей. Але тоді все — гріх… Не треба розумувати. Тепер уже запізно, та й є на те інші люди, яким платять за це гроші. От нехай вони й розважають, що гріх, а що ні. А ти народився, щоб бути рибалкою, так само як ця риба народилася, щоб бути рибою. Он і San Pedro теж був рибалкою, і батько великого Ді Маджо».
Та старий любив міркувати про всі речі, які його цікавили, а що ні газети, ні радіо в човні не мав, то й думав собі про всячину, і от тепер міркував далі, що є гріх. «Ти вбив рибу не тільки на те, щоб вижити самому й продати її м'ясо, — заперечив він собі подумки. — Ти вбив її задля власних гордощів і тому, що ти рибалка. Але ти любив її, коли вона була жива, та й тепер любиш. А коли любиш — то і вбити не гріх. Чи, може, ще й більший гріх?»
— Забагато думаєш, старий, — промовив він уголос. «Але ж ти радів, убиваючи dentuso, — думав він далі.— А вона годується, полюючи на живу рибу, так само як і ти. Вона не стерв'ятниця, не підла ненажера, як інші акули. Вона гарна й благородна істота, що не знає ніякого страху».
— Я ж убив її обороняючись, — мовив старий. — І вбив
