Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Любов Петрівна Пономаренко

Пізніше Миколай став заробляти з батьком у Гомелі на хату — часник продавав. Я тільки тебе братиму, казав мені не раз похапцем, а я дивилася на його чоботи, з яких підмотки визирали. Мені й мачина не падала з ока, коли говорила, що на весілля одягну вінок зі стрічками, як він хоче, і що ліжко нам треба купити тільки маслинове, воно щастя приносить.

Це нарешті дійшло до батьків, і майбутня свекрушенція прийшла до Зої спитати, що в мене є на книжці. Зоя не терпіла здольщини, тим більше, коли йшлося про весілля, тому одчинила двері і гукнула:

— Ми люди достойні і знайдемо собі достойних!

— Ну й дивися на свою стару вішалку, — крикнула Миколаєва мати і поставила печатку, шелеснула черевиками по шибках.

Склив крадькома Миколай. Він же не переймав мене більше на дорозі і не хапав за руки, але якби подався до іншої, я б здуріла. Все-таки приємно, коли за тобою хтось так бігає.

Аж не віриться, що з Миколаєм горе. Ні, я б не вийшла за нього заміж — обминати оті іржаві черевики, перекидати заюшені мазутом штани — чорта з два! А коли я не люблю його, то чому б за Миколая був мені знак? Хто він мені?

ЗНАК БУВ ДЛЯ МЕНЕ. Лежу в темряві, прислухаюсь до свого тіла, до шарудіння листя за вікном. Дощ не стихає.

Тієї осені, коли померла бабуся, у нас цвіли вишні. Люди проходили і казали: Мартин сад свайбу справляє. Бабусі вчувалося, що її покійники гукають — то батько, то чоловік. Чуєш, Маню, що воно никає коло вікон, одчини піди, не лінуйся, дитино, одчини.

Тепер цей дивовижний стогін до мене. Перебираю всі болячки: артрит, хронічна ангіна, якесь дивне мереживо на шкірі. Але біда, напевне, наступить не звідти. В мене давно коле під пахвою, до лікарів іти боюся. Обмацую з усіх боків те місце — болить, а посередині невелика тверда ґулька — ось вона грає під пальцями. Ще два дні тому була менша. Зриваю нічну сорочку, мене кидає в жар, у холод, починає трясти.

Так, ґулька збільшилась. Тепер вона ростиме. Спочатку буде, як яйце, потім, як картоплина, а одного ранку прокинулась, і вона буде з відро. А якщо піти в лікарню завтра… У мене ще буде цілий місяць, а може, й не один. Я встигну з’їздити в село, викопати біля хати бабусині грушки і розсадити їх у лісі. Потім виполю на могилі портулаки, навідаюсь у швальню до дівчат, розпитаю всі новини. Свої викрійки покажу.

Довгенько побуду в хаті — одчиню скриню з посагом, розкладу все і передивлюся. Ми з бабусею часто розкладали і дивились… Рушника з півнями вона вишивала при місяці, щоб чоловік тримався дому, а ту скатертину у перекупщиці придбала — обдурили стареньку, а вона й тому рада.

Проклята ґулька розболілася, я повертаюся на спину. Колись в однієї жінки була така хвороба. Вона місяць пролежала в лікарні, виписалась, як квітка, і всі казали: придурюється, комусь за групу інвалідності підсунула грошей. А вона й городу не вибрала, пішла…

Починається якась хвороблива дрімота. Мені ввижається то пухлий, як наволочка, Миколай, то бабуся Марта на обніжку, то біла палата. Тарабанить будильник. Накидаю халат, виходжу на кухню, запалюю газ.

Зоя Митрофанівна тільки знадвору, ставить відро з яблуками «Слава переможцям». Це їх дощ натрусив. Смачніших не буває. Іду вмиватись, а вона мудрує яєчню і раптом каже:

— Знаєш, що то вчора було? Дерево кричало. Хтось у дуплі вогонь розіклав. Бідолашне, шарахнуло вночі. На дорогу, трохи тільки огорожу пом’яло.

Я швидко їм, одягаю все найкраще, накидаю плащ і вискакую на вулицю. Світить сонце і грає на падолисті промінням. Навпроти сміються на мотузці випрані Миколаєві сорочки. Мені хочеться загорнутися в них обличчям. І стояти. Але я вчасно повертаюся і біжу в інший бік, на іншу зупинку.

До схід сонця в тютюновім магазинчику

Маленьке містечко. Таке маленьке, що могло б розташуватись на верхівці будь-якого дерева. Вже й не знали, хто вперше в долині вирубав дерево і викопав криницю, а потім поставив хатину. Хіба від цього забряжчало б у їхніх кишенях? Та чоловік-раціо, Кормило всього міста, розбризкував ерудицію, вмощуючись у новому кріслі. А зрубав перше дерево Матвій Кремінь, який приглядів собі тут добрий шмат землі, одзволив його від заростей і засіяв хлібом та тютюном.

А потім до Матвія присусідились два-три купчики, що вподобали шумну дорогу на Ромен, і відкрили тут свої лавки-корчомки. Шлях проліг верстов за три і славився товстими калитками, дешевими полонянками і кривавими побоїщами одурілої голоти.

Заходили в долину біснуваті і тавровані, божевільні і лицедії, високородні і старці. Кожен залишав щось містечкові — той бродяжі пісні, той холеру, той хутра, той чуму, той мальовані глечики і заморські крами. І всяк поспіль сіяв там свою породу.

Вранці якогось року на вулицях містечка з’явились підводи з витягненими в шнурки кіньми.

— Доброчинні пожертви на військо їхньої світлості! Дорогу, дати дорогу! Хто боліє за отечество, вносьте на військо ясновельможної величності!

Туго начинені збіжжям лантухи, гори полотна, упряж і вояки в залізних од поту і піщуги мундирах вихитувались на возах. Двораки патріотичного панства, яке ще допивало в ліжках шоколади, вискакували назустріч воякам, щоб дати пожертвування. Ласкаво просимо, ми поміщика Дробота служиві люди… Ходіть-но, пан Чапелька хочуть внести… І до нас, і до нас — пан земський суддя щось мають сказати.

Підхоплені бурею щедрості городяни вже й не дивились на гербову бамагу, чи вписано їх там, чи висока милість відатимуть, хто відірвав од себе останній шмат во благо отечества. Бог усе бачив і знав. Сльози щастя осявали їхні лиця. А хто не мав ні крихти, виходив на дорогу з іконами і вголос молився за армію царя-батюшки.

Класна дама гімназії Наталія Костянтинівна Кріґ вивела своїх вихованок у сірих платтях із мереживними комірцями на майдан, і вони перелякано, як синиці, що б’ються в шибку, заспівали «Боже, царя храни».

Тільки присмерком гармидер почав спадати.

То були золоті часи для містечка. Жирна, як каша, земля родила все, що кидали в неї, і давала мешканцям червону глину, крейду, пісок і глей. У річці, яка розкраяла місто, водилися щуки, як качалки, кишіли в’юни. Вздовж найбільшої вулиці, котра, здавалось тоді,