День, що навчив мене жити - Лоран Гунель

– Тимчасом, – гукнула вона з кухні, – бери мій старий драндулет, йому буде приємно проїхатись трохи далі. Я використовую його раз на тиждень, їдучи по покупки, він, напевно, страшенно нудиться.

– Твоя страховка це дозволяє?

– Розслабся.

Двері гаража розчинилися зі страшенним скреготом, випустивши легкий запах затхлості. Старий кабріолет «Тріумф» був випущений десь у 1970-х. Темно-червоний з чорним, трішки збляклим капотом.

Він чмихнув і рушив без особливих труднощів з глухуватим гудінням. Джонатан відкинув капюшон і надів сонячні окуляри.

Невдовзі він перетинав вузенькі безлюдні шляхи довкола Біґ-Сур серед зелених гір, порізаний рельєф яких губився в морі. Повітря на узбережжі було запашним, а сонце здавалося вічним. Йому вдалося вирватися зі свого сповненого стресів повсякдення і несподівано відчути бажання насолоджуватися кожною миттю свого часу. Якщо справді написано, що він помре молодим, йому слід вповні використати кожну мить, а не терпіти повсякдення, нарікаючи на долю. І якщо життя полягає тільки у тому, щоб користатися задоволеннями, які воно може дарувати, він цілком певно вибрав гарне місце, щоб насолодитися смаками цього світу. Тож віддав собі один-єдиний наказ: насолоджуватися кожною секундою, не згадуючи про смерть.

За тиждень він ознайомився з більшістю невеличких симпатичних ресторанчиків узбережжя, пірнав у прохолодну воду забутих невеличких бухточок, дрімав на піску, споглядаючи зорі, куштував разом із Марджі випічку, таємницю якої вона ревно приховувала, ходив берегом, дослухаючись до чаїних криків, танцював на терасі нічного клубу просто неба, всотував насолоду флірту без майбуття і щовечора спостерігав захід сонця зі склянкою шардоне в руці.

Він, звісно, залишався на зв’язку. Імейли і читання новин на сайтах преси онлайн були настільки частиною способу його життя, що він не міг без цього обійтися. Тож дозволяв собі відповідати на окремі запитання клієнтів, інших відсилав до асистентки. І день за днем був у курсі усіх подій сьогодення.

Відпочинок наче ліричний відступ, відкритий лагідному безтурботному існуванню, йшов йому на користь, і він нестримно поринув у байдикування.

Втім, після певного періоду такого легкого життя у глибині душі виникло невиразне відчуття його беззмістовності. Неробство, звісно, було приємним, втім, не зовсім задовільним і не приносило радості. На зміну одним приходили інші задоволення, та їхня інтенсивність поступово спадала, підштовхуючи його до пошуку нових насолод. Він почав розуміти, чому солодке життя деяких багатих дітей так легко вирулювало на вживання важких наркотиків. Виникла й інша проблема – час. Час щодень пришвидшувався. І хоча його дні були малоактивними, вони, здавалося, минали, як одна мить. Він починав відчувати, що його перебування тут, як і решта життя, мине дуже швидко.

Йому хотілося знайти засіб затримати час. Коли він був хлоп’ям, день після обіду видавався довгим, дуже довгим. Але в дорослому віці життя мчало дуже шпарко: кожен рік здавався коротшим за попередній. Між іншим, друг-фізик пояснив йому: з точки зору сприйняття, у віці шістнадцяти років ми досягаємо половини життя.

Нічогісінько, щоб заморити черв’ячка. Одні банальності, зовсім нецікаві.

Кришечка алюмінієвої бляшанки гучно розірвалась і сухо тріснула, коли Райян її відірвав. Кока-кола полилась у склянку, наповнюючи її піною, що шумувала й піднімалась. Райян, не чекаючи, доки та спаде, підніс склянку до вуст. Знайомий запах. Маленькі бульбашки розривалися, розсипаючи мініатюрні крапелинки, які поколювали слизову.

Він тричі ковтнув і відставив посудину. Підніс руку й рукавом чорної футболки витер вуста.

Минуло два дні, як він нічого не друкував у блозі. Й відчував у собі душу зголоднілого тигра.

Райян перетнув вітальню, зайшов у спальню й замислено глянув у вікно.

Погляд зверху вниз на анфіладу садочків біля будинків його вулиці й паралельного проспекту рідко коли щось давав.

Єдиною людською істотою в полі зору був той тип Ґарі, який, як і щоранку, переглядав свою пошту, сидячи в садовому кріслі з білого пластику, що стояв у траві. Смертельно нудна картинка. Продавець мафінів знизував плечима при читанні кожного листа. Снодійний засіб вищою мірою.

В інших садках теж нічогісінько. Нічого в найближчих будинках, де він крізь шибки обхідним шляхом міг уловити фрагмент інтимності.

Розгніваний Райян повернувся у вітальню, а тоді різко зупинився, у нього майнула думка. Дурість присутня не тільки у словах чи діях. Її також можна угледіти і в поведінці. Кумедність ситуації може проявитись у повторюваності. Саме так, цей ведмідь Ґарі був урешті-решт кумедним зі своїм ідіотським сумом. За умови, що з цього зробити щось на кшталт серіалу… Якби вдалося зробити так, щоб інтернавти щодня чекали на Ґарі, який знизує плечима, читаючи свою пошту, це могло б безперечно стати кумедним. Райян повернувся у спальню й налаштував камеру на чоловіка. Великий план. На відстані дев’яносто два метри мікропарабола одразу вловила шурхіт конверта при розриванні. Диво технології. При наближенні видно, що Ґарі насупив брови, виймаючи лист. Прочитав його і знизав плечима. Райян розреготався. Ну звісно! Ґарі – це таки персонаж! Справжнісінький! Йому належить вивести його на кін…

Звичайно, в цьому більше ризику, ніж при фільмуванні групи людей у громадському місці. Втім, імовірність того, що інтернавт з Міннеаполіса знає якогось невдаху із Сан-Франциско, близька до нуля. До того ж Райян вжив запобіжних заходів. Його блог розміщено на нелокалізованому сервері. Щоб дістатися до нього, потрібно ідентифікувати й обійти кілька серверів-екранів. Ніхто не завдасть собі стільки клопоту заради такої абищиці.

П’ятнадцятьма хвилинами пізніше Райян натиснув на «Enter» і на блозі з’явилось зображення Ґарі, тимчасом він друкував заголовок «Життя нікчем – епізод 1». Райян був певен: він стане першим у довгому серіалі.

– Ти не хотів би просто походити?

Пропозиція Марджі захопила Джонатана зненацька.

– Походити?

– Так, тут скрізь стежки. Людей немає, проте дуже гарно.

Справді, скрізь було дуже гарно, він зі здивуванням по-новому відкривав місця, які минав, сидячи за кермом «Тріумфу». На великій швидкості втрачаєш емоційно те, що дістаєш завдяки відчуттям.

Природа була пишна, рясна й запашна. Одні схили були вкриті яскраво-зеленими кущами, низькорослими деревцями й чагарниками, серед яких де-не-де проглядалися дикі орхідеї. Інші засаджені хвойними з їхньою заспокійливою тінню. При наближенні до океану росли секвої з червоними стовбурами, на яких роки залишили своє різьблення.

Його блукання відтіняло щебетання різноманітних птахів, якось по обіді він побачив навіть кондора, який велично ширяв у високості.

За горами височіли інші гори, легкі спуски виводили на круті схили, які змушували захекатись, і так без кінця-краю. Але подолавши одне узвишшя, можна було насолоджуватися іншим краєвидом, зрідка в щілині провалля