Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

Уранці за ним знову прийшов Ізводьєв. Поцікавився самопочуттям, поскаржився на живіт. Обличчя в нього було бліде, як у небіжчика, під очима синюваті кола.

– Я вже давно не жилець, – сумно мовив він. – Тут узимку знаєш як морозно! У мене вже й ноги сині який рік. Щодня болять! Гаразд, пішли до генерала. У нього сьогодні настрій хороший.

У генерала дійсно був гарний настрій. Він ходив навколо вогнища, про щось упівголоса розмірковуючи. Побачивши Ізводьєва й заарештованого, різко зупинився, почекав, поки ті підійдуть.

– Ну як, виспався? – звернувся він до Харитонова.

– Ні, – похмуро відповів заарештований.

Генерал насупився, перевів погляд на солдата, потім знову на арештанта.

– Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав він.

– Ні, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навіть не знаю, в якій стороні воно звідси.

– По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстріляти все-таки. Карту намалювати не можеш, ворожого оточення не бачив. Народився де?

– В Архангельській області.

– Ти ба, – генерал облизав сухі губи. – Діти є?

– Нема.

– Це добре. Значить, сиріт не додасться. Цигарки є?

– Не палю. – Харитонову набридло відповідати на ці короткі, ніби ненавмисно поставлені питання, він дивився на землю і думав про дирижаблі.

– Не палиш… – повторив генерал. – А я ось уже дванадцять років не сплю… І за цей час таких двох покидьків, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьєва, – розстріляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дітей не маю», тьху!

На землі перед Харитоновим зупинилися брудні, багато років не чищені чоботи.

Харитонов підвів очі й зустрівся поглядом із генералом, який розглядав його впритул.

– І зуби я вже дванадцять років не чищу. Порошку немає. А вони тим часом гниють, ось подивися! – І генерал дихнув у лице Харитонову такою затхлістю, що заарештований примружився, немов запах був неприємний і очам.

– Бачиш, до чого нас вороги довели! А ми не здаємось! І не здамося, напевно… Ти який час доби більше любиш?

– Ніч, – відповів Харитонов. – Найбільш мирний час.

– Ти ба! Мирний час!.. – гмикнув генерал. – Це я запитую, коли тебе краще розстрілювати – вранці, вдень чи ввечері. Вночі не будемо. Патронів мало, та і схибити легко.

Харитонов мовчав.

Генерал дивився на нього пильно з відстані простягнутої руки.

Ізводьєв сидів на генеральській колоді в генеральській позі.

Дивився на вогнище і чухав рукою коліно. Потім скинув чобіт, розмотав онучу і посунув мало не у вогонь дійсно синювату праву ногу.

– Ізводьєв! – крикнув, не обертаючись, генерал.

Солдат підстрибнув і застиг, стоячи згідно з командою «струнко».

– Відведи заарештованого! – наказав генерал.

Ізводьєв швидко просунув ногу в чобіт і, залишивши біля багаття онучу, поспішив до Харитонова.

Заарештований побрів до землянки, що стала для нього першою в житті в'язницею.

Солдат зайшов усередину разом із ним. Разом сіли на нари.

– Намалював би йому яку-небудь карту! – доброзичливо мовив Ізводьєв. – Хіба важко?

– Та не вмію я… – Харитонов знизав плечима. – Я і дороги назад без шнура не знайду.

– Давай я за тебе намалюю… – запропонував солдат, якось дивно заглянувши в очі заарештованому. – Просто намалюю що-небудь схоже на карту. Ніхто ж не перевірить…

– А тобі це навіщо?

– Дурень ти! Побачиш, завтра він накаже тебе розстріляти, а виконувати наказ, окрім мене, нікому… Я ж іще нікого у своєму житті не вбив!

– Що, і жодного німця? – щиро здивувався заарештований.

– Я їх і у вічі жодного разу не бачив, – признався Ізводьєв. – Тільки ти генералові про це не кажи… Ми з Анікіним йому разів десять доповідали про поміченого ворога…

– Навіщо?

– Щоб ворогів боявся… Адже якщо він не боятиметься, то почне нас підозрювати в чому-небудь і, того й гляди, розстріляє. Він знаєш який підозріливий!

Дивна, далеко не в усьому зрозуміла Харитонову розмова тривала ще довго, а коли закінчилась, Ізводьєв підвівся, ввічливо попрощався із заарештованим і, повідомивши насамкінець, що йому на сьогодні ще наказано зібрати гриби на вечерю, вийшов із землянки, не забувши засунути за собою двері. Після згадки про гриби Харитонов відчув себе голодним, заглянув під нари, але, як і припускав, нічого там не виявив. Згадав про речовий мішок, у якому ще зберігалися дві банки тушонки та сімейка білих грибів, зрізаних у день його зустрічі зі «своїми», інакше кажучи, в день його арешту.

У порівнянні з порядками на цій висоті, все морське життя здалося Харитонову легким і безхмарним, а сам його командир, старший матрос Грицак, мав вигляд просто ангела. Та що вся ця війна, чим вона була для Харитонова? Він не був ні в окопах, ні в боях – підручний бійців, постачальник партизан. Смерть побачив тільки завдяки Грицаку, та й то – смерть ворожу, якусь жалюгідну і жорстоку. А тут, на цій висоті, тривала вже інша війна. Війна з якимось невидимим ворогом, що сховався за деревами, за пагорбами, за тонкими стеблинками трави. Здавалося, що ворог прозорий, безликий, іншими словами – його просто немає, але його вигадана присутність рятує людей від світу, від якого вони відвикли, рятує їх від довіри одне до одного.

І думки, здатні забиратися в межі, недосяжні для очей, повернули Харитонова до його чорного дирижабля, що безшумно проноситься по нічному небу в кудизавгодному напрямі. Під дирижаблем, немов віддзеркалення зірок, блищали вогники сіл, десь вив собака, чи то на місяць, чи то на дирижабль. До нього приєднались інші друзі людини, що ночують у дворах поза межами кімнатної домашньої теплоти і затишку. А люди ще не спали, і не звертали вони уваги на виття собак, і не знали вони про дирижабль, який проноситься високо в небі. Вони вечеряли або думали про завтра, не про те завтра, яке настане зі сходом сонця, а про інше, детально описане в газетах і книгах. Думати про таке завтра було приємніше і цікавіше, а говорити про нього можна було без кінця. Так і життя складалося з безлічі таких розмов, але життя належало вчорашньому дню, а завтра ще не наставало. Воно, без сумніву, наближалось, і люди чекали. Вони вечеряли й думали про нього. Вони чули виття собак і не звертали на нього уваги. А собаки – вони бачили те, що проноситься повз усіх високо вгорі, й, не знаючи, завтра воно чи просто дирижабль, вили; вили довго, протяжно і тужливо лише тому, що це щось відлітає, зникає в цьому напрочуд зоряному і місячному небі.