Прислуга - Кетрін Стокетт

Вона, мабуть, на десять чи п’ятнадцять років молодша за мене, їй приблизно двадцять два, чи можливо, двадцять три, і вона дуже красива, та навіщо їй так багато штукатурки на обличчі? Б’юсь об заклад, на ній вдвічі більше макіяжу, ніж на інших білих жінках. Також груди в неї набагато більші. Насправді, вони майже такі самі великі, як і в мене, проте в усіх інших місцях вона худорлява, а я ні. Сподіваюся, їсть вона багато. Бо я смачно готую, й саме тому люди наймають мене.

— Я можу запропонувати вам прохолодні напої? — запитує вона. — Присядьте, я щось вам принесу.

Я розумію: тут відбувається щось смішне.

— Лерою, напевно, вона божевільна, — сказала я, коли три дні тому міс Селія мені зателефонувала та попросила прийти на співбесіду, — тому що всі в місті думають, що я вкрала в міс Волтер срібло. І я впевнена, що вона теж так думає, бо телефонувала міс Волтер саме тоді, коли я була там.

— Білі люди дивні, — відповів Лерой. — Хто знає, може, стара добре про тебе відгукнулась.

Я пильно дивлюся на міс Селію Рей Фут. Ще ніколи в житті біла жінка не пропонувала мені присісти та пригостити прохолодним напоєм. Чорт, тепер навіть не знаю, чи ця дурепа взагалі планує наймати покоївку, чи вона просто так притягнула мене сюди.

— Мем, може, краще спершу піти й оглянути будинок.

Вона всміхається, ніби її лаковану голову ніколи навіть не відвідувала думка показати мені будинок, в якому я, можливо, прибиратиму.

— О, звичайно. Проходьте туди, Максі. Спершу я покажу вам дивовижну їдальню.

— Моє ім’я Мінні.

Може, вона не глуха, та не божевільна. Може, вона просто дурна. У мене знову зароджується надія.

Жінка водить мене своїм химерним будинком і розмовляє, а я йду слідом. На першому поверсі десять кімнат, і в одній опудало ведмедя грізлі, який, схоже, з’їв попередню покоївку й чекає на наступну. Обсмалений прапор Конфедерації висить у рамці на стіні, а на столі стоїть старовинний срібний пістолет із вигравіюваним іменем «Генерал Конфедерації Джон Фут». Мабуть, тією штукою прапрадід Фут лякав рабів.

Ми рухаємося далі, й усе інше там таке саме, як і в будь-якому хорошому білому будинкові. До того ж, це найбільший будинок, у якому я коли-небудь була, хоч там скрізь брудна підлога та запилені килими; незлі люди, які кращого не бачили, сказали б, що килими зачовгані, але я одразу впізнаю старовину. Я працювала в декількох поважних будинках. Просто сподіваюся, що вона вже не таке село, що навіть пило­соса не має.

— Мама Джонні не дозволяє мені нічого прикрашати. Моя б воля, на стінах були би білі килими із золотим оздобленням, а не цей мотлох.

— Звідки ви? — запитую я.

— Я з… Шуґар-Дітча. — Її голос трохи падає. Шуґар-Дітч — найбільша діра у Міссісіпі, а то й у всіх Сполучених Штатах. Він знаходиться в окрузі Туніка, майже біля Мемфіса. Одного разу я бачила в газеті фотографії, на яких було зображено ті ­халупи. Навіть білі діти мали вигляд, наче вони тиждень ні­чого не їли.

Міс Селія намагається всміхнутися й говорить:

— Я вперше наймаю покоївку.

— Вона вам тут конче потрібна, — ну, Мінні…

— Я була дуже рада отримати рекомендації від місіс Волтер. Вона розповіла мені про вас усе. Сказала, що ви готуєте найкраще в місті.

Якась нісенітниця. Після того, що я зробила з міс Гіллі просто на очах у міс Волтер?

— А вона казала… ще щось про мене?

Але міс Селія вже піднімається великими гвинтовими сходами. Я йду за нею нагору, довгим коридором, залитим сонячним світлом, що проникає крізь вікна. Хоча тут знаходяться дві жовті спальні для дівчаток, і одна синя та одна зелена — для хлопчиків, зрозуміло, що дітей тут немає. Тільки пил.

— Тут, у головному будинку, в нас п’ять спалень і п’ять ванних кімнат. — Вона показує на вікно, і я бачу великий блакитний басейн, а за ним — іще один будинок. Моє серце гупає.

— А там, біля басейну, ще один будиночок, — зітхає вона.

Зараз я б згодилася на будь-яку роботу, проте в такому великому будинкові повинні платити багато. Я ж не проти, що буде багато роботи. Я не боюся роботи.

— А коли ви плануєте народити дітей, щоб у цих ліжечках хтось спав? — Я намагаюся всміхатися та бути привітною.

— О, в нас будуть діти. — Вона прочищає горло, метушиться. — Я маю на увазі, що діти — це єдине, заради чого варто жити. — Вона дивиться собі під ноги. Минає кілька секунд, ­допоки вона йде назад до сходів. Іду назирці, помічаю, як вона міцно тримається за перила, як боїться впасти.

Уже в їдальні міс Селія починає хитати головою.

— Роботи тут дуже багато, — говорить вона. — Усі ці спальні й підлога…

— Так, мем, багато, — погоджуюсь я і міркую, що якби вона побачила мій будинок із розкладачкою в холі й один туалет на шість осіб, то, напевно, втекла б. — Але я сповнена енергії.

— … а ще треба почистити срібло.

Вона відчиняє буфет із сріблом розміром із мою вітальню. Поправляє свічку, що смішно похилилася в канделябрі, і я розумію, чому вона сумнівається.

Після того, як усе місто почуло брехню міс Гіллі, три леді поспіль виставили мене, щойно я назвала своє ім’я. Я приготувалася до удару. Скажіть це, леді. Скажіть, що ви думаєте про мене та своє срібло. Мені хочеться плакати, коли я згадую, як мене влаштовувала б ця робота і як міс Гіллі вчинила, щоб я її не отримала. Я втупилась у вікно, сподіваючись і благаючи, щоби на цьому співбесіда не закінчилась.

— Знаю, ці вікна дуже високо. Я ніколи не намагалася їх ­помити.

Я знову дихаю. Для мене тема вікон набагато краща, ніж тема срібла.

— Я не боюся жодних вікон. У міс Волтер я раз на чотири тижні мила їх зверху й донизу.

— А в неї один поверх чи два?

— Ну, один… але їх там дуже багато. Знаєте, в старих будинках є багато різних закутків.

Нарешті ми повертаємося на кухню. Обидві розглядаємо стіл для сніданку, та ніхто не сідає. Мені страшенно цікаво, про що вона розмірковує, я аж пітнію.

— У вас великий гарний будинок, — озиваюсь. — Чудовий заміський будинок. І роботи тут багато.

Вона починає крутити свою обручку.

— Я гадаю, в місіс Волтер було набагато простіше, ніж тут. Я про те, що зараз іще так, але коли в нас з’являться діти…

— Ви розглядаєте інші кандидатури?

Вона зітхає.

— Сюди приїжджало кілька осіб. Я просто не знайшла… потрібної. — Вона гризе нігті, відводить погляд.

Я чекаю, коли ж вона видасть, що я не та, хто їй потрібен, але ми просто стоїмо та вдихаємо борошно. Нарешті, дістаю свою останню карту й шепочу, бо це все, що мені лишається.

— Знаєте, я пішла від міс Волтер, бо вона їде до будинку для людей похилого віку. Вона не звільняла мене.

Але вона просто дивиться вниз, на свої