Давно, знебулий раб, замислив я втекти... - Генрі Лайон Олді

Погляд, підхоплений вітром, злетів у осінь.

Поплив уздовж вулиці, заново оглядаючи будинки й дерева, звикаючи до самого себе — старого, нового.

Лікар засміявся. Вони чекали на нього, тільки на нього, на нього й більш ні на кого, сподіваючись, що одного разу він прийде, потягнеться й візьме їх на зміну. Повітря кишіло ними: посмішки, усмішки, погляди, зморшки, трепет ніздрів, сонні повіки, схожі на стулки мушель, кролячий прикус, рум’янець щік, локон біля скроні, жовна на вилицях. Печаль, радість. Заклопотаність. Мертвий пластик, що чекає на тепло дотику.

Психоз, готовий обернутися прозрінням.

Це було його місто.

Обернувшись, лікар перестав сміятися. Вдалині, вийшовши з протилежного боку переходу, біля гратчастої огорожі якоїсь установи стояли Пацієнт, Баба, Старшина… Маленькі, наїжачені. Насилу витримуючи присутність одне одного — і все-таки не кваплячись розійтися. Зараз вони рушать у різні боки, але між сьогоднішнім «зараз» і тим «зараз», яке трапиться ось-ось, лежала прірва.

А над головами людей сонце з місяцем грали у квача.

Шурхотіння підошов привернуло лікареву увагу. Поряд із ним, тихенько вийшовши з підворіття, маленький старий захоплено писав на стіні крейдою. Час від часу витираючи вимазані руки прямо об куртку. Надумавши підійти, лікар раптом відчув нехіть. Зближуватися із старим було… протиприродно, чи що? Він просто вдивлявся у граффіті, залишаючись на місці.

Старію.

Вчуся.

Згадувати.

Перш ніж повернутися до своєї підворітні, старий уважно подивився на лікаря. На погляд, що досі летів уздовж вулиці. Поплямкав сухими губами.

— Лікар, — сказав старий, ідучи.

І лікар зрозумів, що Називала його назвав.

Але глибоко унизу, на сонній платформі, потяг із манекенами все ще чекав остаточного рішення.

Листопад 2001 р.