Життя як життя - Володимир Григорович Дрозд

ЖИСТЬ ЛЮДСЬКА — ЦЕ КІНО:

В ОДНІ ДВЕРІ ЗАЙШОВ,

У ІНШІ ВИЙШОВ,

ТА Й КІНЕЦЬ ФІЛЬМИ.

Крізь шибки вікна у краплях недавнього дощу бачу: дід Данило до мене дибає. Тяжко дибає, раз у раз зупиняючись і обвисаючи на милицях, а дерев'яну ногу випростує уперед, наче просушує на легкому літньому вітерці. Рідну ногу свою Данило загубив на лузі, по той бік Дніпра, на початку осені сорок першого року, коли тікав від червоних під німця. Чиясь міна, пострілювали з обох боків, упала поруч і одчикрижила ногу вище коліна. Доповз до берега, почав кричати «Перевозу!», уже стікаючи кров'ю, на цегельні його почули. Коли повернулися червоні, Данило, інвалід війни, фронтовик, приліпився комірником, і перетоптав у голодні роки усіх удів сільських, та й не тільки удів, — за миску чечевиці із колгоспної комори. Тепер йому — за вісімдесят, заслужений ветеран. Із травневого мітингу біля пам'ятника Невідомому солдатові і традиційного післямітингового випивончика на лоні весняної природи його, п'янющого, привозять колгоспною підводою. Поки була жива дружина, доставляла Данила від пам'ятника на наш куток тачкою. Тачка була закоротка, Данилова нога і дерев'яний костур тяглися по землі, слідом дрібцювала вівця, яка у них була і за пса, і за кота: Данило, добре ковтнувши, переконував сусідів, що вона і гавкає, і мишей ловить. Дід Данило для мене — жива історія: свого часу він відбув три роки Біломорканалу і не тільки повернувся живим, а й приніс у село нагороду за доблесну працю — червоний вимпел…

Виходжу дідові назустріч, сідаємо на лавочці біля ґанку:

— Що вас, Даниле Семеновичу, привело до мене по слизькій, після дощу, стежці?

Данило притуляє до ґанку милиці, хапається за голову:

— Ой, Григоровичу, нема уже мені жисті — так голова болить. Учора київські пасічники бджоли у моєму садку ставили, скоро акація зацвіте, дак налили і мені ковтнуть. Добренно, правда, ковтнув, люди вони достойні, не скупі. А сьогодні — помираю…

— То, може, ви уже своє випили за довгий вік, настав час на березовий сочок орієнтуватися? — обережно, щоб не розсердити гостя, зауважую я.

— Дак я ж до тебе чого й приплуганився. Ти — людина грамотна, біля верхів трешся, із самим Горбачом, баляндрасять, до поляків осьдечки їздив, у свиті його. Дак ти скажи або напиши Горбачу, як скоро не будеш його бачить, що так і так, живе коло тебе дід Данило Семенович Падалка, заслужений ветеран, що кров свою гарячу пролив за родіну безоглядно і мужественно, а йому теперечки голова сильно болить, коли вип'є. І почув, мовляв, той медалістий дід, у радійо почув, що тепер наша радянська наука людям серця пересаджує і які хоч органи. Дак просить Данило Семенович, так напиши, аби йому за воєнні заслуги великі й подвиги фронтові нову голову пришили. Як не можна людську, мо', ще учоні сьому не навчилися, дак хоч собачу голову хай пришиють. Хай хоч і гавкає тая голова, аби тільки горілку пила і не боліла на похмілля…

Розказую сеє молодим, а яни сміються: дуренні, мовляв, ви були, жити не уміли. А того не хочуть розуміти, що тогочасная жисть нас усіх у капкан загнала було. У тридцять третьому виповнилося мені п'ятнадцять літ, скінчив я школу і пішов на цегельню сюю вже нашу робить. Бо на цегельні тади супик давали і по куснику хлібця. Але ж і робота труденна була: глину тачкою везеш — очі на лоба вилазять. Та ще — із голодухи. Ось приходжу по платню. Розпишися, кажуть, а грошей — нема. Я раз розписався, удруге, а тади — до директора цегельні. А директор — гад був, потім німцям служив, після війни червоні йому двадцять п'ять літ припаяли, десь тамочки, у таборах, і пропав. Ну, ось я і кажу директорові: «Як се так може буть, що на бумазі я розписуюся, а грошей — нема?» Директор на мене як роззіпався: «А, так ти грошиків захотів?! А суп сьорбав? А хліб брав?» І вигнав мене з роботи. Я тижнів зо два рибу половив, а тади насовітували мені: «Іди, хлопче, до прокурора». Послухавсь я, подався у район, до прокурора. Штани полотняні, сорочка полотняна, босий. Прокурор мене і запитує: «Скільки часу гуляєш?» — «Два тижні», — одказую. «Погуляй ще два тижні, а тоді ми тебе покличемо». Аж і справді — через два тижні приходить бомага, до суду мене викликають. І присудив суд: на роботі мене поновити, а прогуляний місяць — за рахунок директора. Вертаю на завод, аж директор уже до мене пом'якшав. Видали мені платню за минувшин місяць, прогуляний. Я — на пароплав і — у Київ. Там я уперше асфальт побачив: іду-іду та й колупну великим пальцем — цікаво. Ось заходжу до крамнички і кажу: «Дядьку, продайте мені костюма». Жидок подивився на мене та й запитує: «А скільки ж у тебе, дитино, грошей?» Я перед ним усі і виклав. «О, — каже, — так тут ще й на сорочку вистачить». І виносить мені костюма та сорочку білу. Я своє полотняне зняв, у костюма вбрався. Жидок до дзеркала підводить. Глянув я у дзеркало і себе не впізнаю: «Невже-бо, дядьку, се — я?!» — «Ти, ти, синку, — жидок одвічає, — а куди ж тобі їхать?» Туди і туди, розказую, пароплавом пливти. «А скільки ж туди білет коштує?» — «Десять карбованців». «Е, — жидок головою хитає, — сорочку вертай, бо тут на білет тобі не вистачить». А мені з очей сльози — кап, кап, так шкода сорочку віддавать, біла сорочка, як сніг, коленкорова. Тут жидок зітхнув і простягає мені десятку — на білет: «На, дитя, та згадуй старого Соломона добрим словом». І пішов я того дня, припливши у село, на гулянку до клубу — у костюмі та білісінькій сорочці, коленкоровій. Дівки покосом лягали. Босий я, правда. Ботинки