Інститутка - Марко Вовчок

— Що це таке?

— Се баба божничок уквітчала.

— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по-мужицькій.

— Добре,серденько.

Тоді вона його цілує:

— Голубе мій!

От, находились, наговорились.

— Що це, — каже пан, — що нікого нема? Куди се баба поділась?

— А бач, бач, — зацокотіла пані, — які вони в тебе порозпушувані! Схотіла, то й пішла.

— Та не де дінеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:

— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панії, вмовляючи її.

—Та де вона була?

— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

— А де моя Устина? І вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

— Де була?

— Ось у цій кімнаті.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь і слухаю.

XXIV

Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась панії та й питає:

— А що вам треба, пане?

Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.

— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.

— Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Пані од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.

— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурніше.

— Готова, паночку, — тихо і спокійненько одказує бабуся.

— Серце (до панії), може б ми повечеряли?

— Я не хочу вечеряти! — одказала пані, вибігла і дверима грюкнула.

— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.

— То я собі піду. На добраніч вам, паночку!

— Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! —загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

— Добре, паночку!

Вклонилась і пішла собі.

XXV

Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. "Боже мій! — промовив до себе, — чого вона плаче?" І так він те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпів — пішов до неї; цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.

— А вечеряти не хочу, — каже панові. — Я на твої слуги — не то що — і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом... родичі та й годі!

XXVI

Сиджу сама у дівочій; сумно, тиша така... Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, — думаю собі, — наші дівчата наживуться без моєї панії! Веселенько та любенько їм укупці... А мені — чужа сторона, і душі нема живої..."

Коли щось у віконце стук-стук!.. Так я й згоріла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась... Сиджу, ніби не чую.

Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули.

— А хто се тут? — питаю.

— Я, дівчино-горличко!

— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те віконце добуваєтесь!

— То ж бо й не в теє! Нащо ж і очі в лобі, коли не зочити кого треба!

— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крізь подвійне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вікна. А він таки:

— Дівчино! Дівчино!

— Чого се ти попідвіконню вкопався, Прокопе? — загомонів хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нікого нема!

XXVII

Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж це бабуся.

— Здоровенька була, дівчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!

— Спасибі, бабусю!