Мертві душі - Микола Гоголь
Усі ці балачки, думки й чутки невідомо з якої причини найбільше вплинули на бідолашного прокурора. Вони вплинули на нього до такої міри, що він, прийшовши додому, почав думати, думати і раптом, як то кажуть, з доброго дива помер. Чи паралічем його, чи чим іншим прибило, тільки він як сидів, так і повалився з стільця навзнак. Скрикнули, як ведеться, сплеснувши руками: "ах, Боже мій!", послали по лікаря, щоб пустити кров, але побачили, що прокурор був уже саме бездушне тіло. Тоді тільки з уболіванням дізналися, що в покійника була справді душа, хоч він по скромності своїй ніколи її не показував. А тимчасом поява смерті так само була страшна в малій, як страшна вона й у великій людині: той, хто ще так недавно ходив, рухався, грав у віст, підписував різні папери й бував так часто між чиновниками з своїми, густими бровами й кліпаючим оком, тепер лежав на столі, ліве око вже не кліпало зовсім, але брова одна все ще була підведена з якимсь запитальним виразом. Про що покійник запитував, чого він помер, чи чого жив, про це один Бог відає.
Та це ж, одначе, недоладно! це незгідно ні з чим! це неможливо, щоб чиновники так могли самі себе налякати; вигадати таку дурницю, так відійти від істини, коли навіть дитині видно, в чому річ! Так, скажуть багато читачів і докорятимуть авторові за недоладності, або назвуть бідних чиновників дурнями, бо щедра людина на слово "дурень" і ладна прислужитися ним двадцять разів на день своєму ближньому. Досить з десятьох сторін мати одну дурну, щоб бути визнаному за дурня, незважаючи на дев'ять інших гарних. Читачам легко судити, дивлячись зі свого спокійного кутка й верхівки, звідки відкритий увесь обрій на все, що діється внизу, де людині видно тільки близьку річ. І в світовому літопису людства багато є цілих століть, що їх, здавалося, викреслив і знищив би, як непотрібні. Багато сталося у світі помилок, яких, здавалося, тепер не зробила б і дитина. Які викривлені, глухі, вузькі, непрохідні, що ведуть далеко вбік, дороги обирало людство, прагнучи досягти вічної істини, тоді як перед ним увесь був відкритий прямий шлях, подібний до шляху, що веде в пишну храмину, призначену цареві на палац. За всі інші шляхи ширший і розкішніший він, осяяний сонцем і освітлений цілу ніч вогнями; але мимо нього в глухій темряві текли люди. І скільки разів, уже наведені посланим з неба розумом, вони й тут уміли відсахнутись і збочити, уміли серед білого дня потрапити знову в непрохідну глушину, уміли напустити знову сліпого туману один одному в вічі і, тягнучись за болотяними вогнями, уміли-таки дістатися до прірви, щоб потім з жахом спитати одне одного, де вихід, де дорога? Бачить тепер усе ясно теперішнє покоління, дивується з помилок, сміється, з нерозуму своїх предків, не бачачи, що небесним огнем покреслено цей літопис, що кричить у ньому кожна літера, що звідусюди спрямований пронизливий перст на нього ж, на нього, на сучасне покоління, але сміється сучасне покоління і само впевнено, гордо починає ряд нових помилок, з яких також потім посміються нащадки.
Чичиков нічого про все це не знав зовсім. Мов умисне в той час він дістав легку застуду, флюс і невеличке запалення в горлі, в роздачі яких надзвичайно щедрий клімат багатьох наших губернських міст. Щоб не припинилося, боронь Боже, як-небудь життя без нащадків, він вирішив краще посидіти днів зо три в кімнаті. Протягом цих днів він полоскав безупинно горло молоком з фігою, яку потім з'їдав, і носив прив'язану до щоки подушечку з ромашки й камфори. Бажаючи чим-небудь зайняти час, він зробив кілька нових і докладних списків усіх накуплених селян, прочитав навіть якийсь том герцогині Лавальєр96, що знайшовся в чемодані, переглянув у скриньці різні, що там були, речі й записочки, дещо перечитав удруге, і все це дуже надокучило йому. Ніяк не міг він зрозуміти, що б означало, що жоден з міських чиновників не приїхав до нього хоч би раз довідатись про здоров'я, тоді як ще недавно раз у раз стояли перед гостиницею дрожки, — то поштмейстерські, то прокурорські, то голови. Він дивувався з цього дуже і знизував тільки плечима, ходячи по кімнаті. Нарешті відчув він себе краще і зрадів Бог знає як, коли побачив змогу вийти на свіже повітря. Не відкладаючи, узявся він негайно за туалет, відімкнув свою шкатулку, налив у склянку гарячої води, вийняв щітку й мило і розпочав голитись, чому, зрештою була давно пора й час, бо, помацавши бороду рукою і глянувши в дзеркало, він уже промовив: "хай йому, який вигнався ліс!" І справді, ліс не ліс, а по всій щоці й підборіддю висипав досить густий засів. Поголившись, узявся він до одягання жваво й швидко, так що мало не вистрибнув з панталонів. Нарешті, він був одягнутий, збризнутий одеколоном і, закутаний тепло, вибрався на вулицю, зав'язавши з обережності щоку. Вихід його, як усякої людини, що одужала, був ніби святковий. Усе, і будинки, і прохожі мужики, досить, проте, серйозні, з яких дехто вже встиг затопити свого брата в вухо. Перший візит він мав намір зробити губернаторові. Дорогою багато спадало йому всяких думок; крутилася в голові блондинка, уява почала навіть злегка пустувати, і він уже сам почав трохи жартувати й кепкувати з себе. В такому настрої опинився він перед губернаторським під'їздом. Уже почав він був у сінях похапцем скидати з себе шинель, коли швейцар уразив його цілком несподіваними словами: не велено приймати!
"Як, що ти, ти, видно, не пізнав мене? ти придивись гарненько до обличчя!" казав йому Чичиков.
