Мертві душі - Микола Гоголь
Чичиков просто не знав, де сидів.
"Чи повірите, ваше превосходительство", провадив Ноздрьов: "як сказав він мені: продай мертвих душ, я так і луснув зо сміху. Приїжджаю сюди, мені кажуть, що накупив на три мільйони селян на вивід: яких на вивід! та він торгував у мене мертвих. Слухай, Чичиков, та ти скотина, Їй-Богу, скотина, ось і його превосходительство тут, правда ж, прокурор?"
Але прокурор, і Чичиков, і сам губернатор прийшли в таке замішання, що не добрали зовсім, що відповісти, а тимчасом Ноздрьов, анітрохи не звертаючи уваги, плів напівтверезу мову: "Ти вже, брат, ти, ти... я не відійду від тебе, доки не дізнаюсь, навіщо ти купував мертві душі. Слухай, Чичиков, тобі ж, певно, соромно, у тебе, ти сам знаєш, немає кращого друга, як я. Ось і його превосходительство тут, адже правда, прокуроре? Ви не повірите, ваше превосходительство, як ми один до одного прив'язані, тобто, просто коли б ви сказали, ось, я тут стою, а ви б сказали: "Ноздрьов! скажи по совісті, хто тобі дорожчий, батько рідний, чи Чичиков?" Скажу: "Чичиков, їй-Богу..." Дозволь, серце, я тобі вліплю один безе. Вже ви дозвольте, ваше превосходительство, поцілувати мені його. Ти вже, Чичиков, не опирайся, одну безешку дозволь покласти тобі на білосніжній щоці твоїй!" Ноздрьов був так відіпхнутий із своїми безе, що мало не полетів на землю: від нього всі відступились і не слухали більше; та все ж слова його про купівлю мертвих душ були промовлені на все горло і супроводжені таким голосним сміхом, що привернули увагу навіть тих, хто був у найдальших кутках кімнати. Ця новина такою здалася дивною, що всі спинилися з якимсь дерев'яним, безглуздо-запитливим виразом. Хвилини на дві запала якась незрозуміла тиша, Чичиков помітив, що багато дам переморгнулися між собою з якоюсь злісною, їдкою посмішкою, і у виразі деяких облич показалося щось таке двозначне, що ще дужче збільшило це збентеження. Що Ноздрьов брехун нестерпний, це було відомо всім, і зовсім не було в дивовижу чути від нього цілковиту нісенітницю; але смертний, справді, важко навіть зрозуміти, як створений цей смертний: хоч яка була б безглузда новина, аби тільки вона була новина, він неодмінно перекаже її другому смертному, хоч би саме для того тільки, щоб сказати: "дивіться, яку брехню пустили!", а другий смертний залюбки прихилить вухо, хоч потім скаже сам: "егеж, та це зовсім паскудна брехня, не варта ніякої уваги!" і слідом за тим зараз же піде шукати третього смертного, щоб, розповівши йому, потім разом з ним скрикнути з благородним обуренням: "яка паскудна брехня!" І це неодмінно обійде все місто, і всі смертні, скільки їх є, неодмінно наговоряться досхочу і потій визнають, що це не варте уваги й не гідне, щоб про нього говорили.
Ця безглузда нібито пригода, помітно збентежила нашого героя. Хоч які дурні слова дурня,
а іноді буває і їх досить, щоб збентежити розумну людину. Він став почувати себе незручно, негаразд: достоту немов прегарно начищеним чоботом уступив раптом у брудну смердючу калюжу, словом, недобре, зовсім недобре. Він пробував про це не думати, намагався розвіятись, розважитись, присів у віст, але все пішло, як криве колесо: двічі походив він під чужу масть, і, забувши, що по третій не б'ють, розмахнувся з усієї руки й ударив здуру свою ж. Голова ніяк не міг збагнути, як Павло Іванович, що так добре і, можна сказати, тонко розуміється на грі, міг зробити такі помилки і підвів навіть під обух його пікового короля, на якого він, за власним висловом, надіявся, як на Бога. Звісно, поштмейстер і голова і навіть сам поліцеймейстер, як ведеться, жартували з нашого героя, чи бува не закоханий він, і що ми знаємо, мовляв, що серденько Павла Івановича кульгає, знаємо, ким і підстрелене; але все це ніяк його не тішило, хоч як він пробував посміхатись і відбуватися жартами. За вечерею теж він ніяк неспроможний був розвернутись, незважаючи на те, що товариство за столом було приємне і що Ноздрьова давно вже вивели; бо самі, навіть дами нарешті помітили, що поведінка його занадто ставала скандальозна. Посеред котильйона він сів на підлогу й почав хапати за поли танцюючих, що було вже ні на що не схоже, за висловом дам. Вечеря була дуже весела, всі обличчя, що мигтіли перед потрійними свічниками, квітами, цукерками й пляшками, були осяяні найбільш невимушеним задоволенням. Офіцери, дами, фраки, все стало люб'язне, аж до нудоти. Мужчини схоплювалися з стільців і бігли віднімати в слуг блюда, щоб з незвичайною вправністю запропонувати їх дамам. Один полковник подав дамі тарілку з соусом на кінці оголеної шпаги. Мужчини поважних літ, між якими сидів Чичиков, голосно сперечалися, заїдаючи путнє слово рибою чи яловичиною, безжально вмоченою в гірчицю, і сперечалися про ті речі, в яких він сам навіть завжди брав участь; та він був подібний до якоїсь людини, стомленої або розбитої далекою дорогою, якій нічого не йде на думку, і яка не здолає зацікавитися чимсь. Навіть не діждався він закінчення вечері і поїхав до себе незрівнянно раніше, ніж мав звичай від'їжджати.
Там, у цій кімнатці, такій знайомій читачеві, з дверима, заставленими комодом, і тарганами, що іноді визирали з кутків, стан думок і настрою його був так само неспокійний, як неспокійне те крісло, в якому він сидів. Неприємно, тривожно було в нього на серці, якась важка пустка була там. "Бодай вас чорт забрав усіх, хто вигадав ці бали!" казав він спересердя. "Ну, чого здуру зраділи? В губернії неврожай, дорожнеча, так ось вони до балів! От штука: повбирались у бабські ганчірки! Диво, бач, що інша накрутила на себе тисячу карбованців! А це ж коштом селянського оброку або, ще гірше, коштом совісті нашого брата. Відомо ж, навіщо береш хабара і кривиш душею: на те, щоб дружині дістати на шаль або на всякі роброни, щоб вони запались, як їх називають. А чому? Щоб не
