Мертві душі - Микола Гоголь

мали таке приємне поводження, що товщини ніяк не можна було помітити). Усе було в них продумане й передбачене з надзвичайною обачністю; шия, плечі були відкриті саме стільки, скільки треба, і ніяк не далі; кожна оголила свої володіння до тієї межі, доки відчувала з власного переконання, що вони здатні погубити людину; інше все була приховано з надзвичайним смаком: або якийсь легесенький галстучок зі стрічки, або шарф легший від тістечка, відомого під ім'ям поцілунок, ефірно обіймав і огортав шию, або випущені були з-за пліч, з-під сукні, маленькі зубчасті стінки з тонкого батисту, відомі під ім'ям скромностей. Ці скромності приховували спереду і ззаду те, що вже не могло завдати згуби людині, а тимчасом примушували підозрювати, що саме там і була ота згуба. Довгі рукавички були надіті не щільно до рукавів, але умисне залишали оголеними збудні частини рук вище ліктя, які в багатьох дихали завидною свіжістю й повнотою; у деяких навіть тріснули лайкові рукавички, силувані насунутися далі, словом, здається, наче на всьому було написано: ні, це не губернія, це столиця, це сам Париж! Тільки де-не-де раптом висувався якийсь небачений землею чепець або навіть якесь мало не павине перо проти всіх мод, на власний смак. Але ж без цього не можна, така вже властивість губернського міста: неодмінно воно де-небудь та спіткнеться. Чичиков, стоячи перед ними, думав: котра ж одначе написала листа, і висунув був уперед ніс; але по самому носу шарпнула його ціла низка ліктів, обшлагів, рукавів, кінців стрічок, пахучих шемізеток і суконь. Галопад летів на всю свою силу: поштмейстерша, капітан-справник, дама з голубим пером, дама з білим пером, грузинський князь Чіпхайхілідзев, чиновник з Петербурга, чиновник з Москви, француз Куку, Перхуновський, Беребендовський — усе знялось і полинуло...

"Овва! пішла писати губернія!" промовив Чичиков, одступивши назад, і як тільки дами порозсідались по місцях, він знову почав вдивлятись, чи не можна по виразу в обличчі і в очах пізнати, котра писала; але ніяк не можна було пізнати ні по виразу в обличчі, ні по виразу в очах, котра писала. Скрізь було помітно таке ледь-ледь виявлене, невловиме тонке, у! яке тонке!.. "Ні", сказав собі Чичиков: "жінки — це такий предмет..." Тут він і рукою махнув: "просто годі й говорити! Піди лишень спробуй розповісти або передати все те, що бігає на їх обличчях, всі ті заломинки, натяки, а от просто нічого не передаси. Самі очі їх така безмежна держава, в яку заїхала людина — і поминай як звали! Вже її звідти ні гачком, нічим не витягнеш. Ну, спробуй, наприклад, описати самий блиск їх: вогкий, бархатний, цукровий, Бог їх знає, якого немає ще! і твердий, і м'який, і навіть зовсім томний, або, як дехто каже, в млості, або без млості, та небезпечніший ніж у млості, отак зачепить за серце та й поведе по всій душі, неначе смичком. Ні, просто не добереш слова: галантерна половина людського роду, та й тільки".

Пробачте! Здається, з уст нашого героя злетіло слівце, підхоплене на вулиці. Що ж поробиш? таке на Русі становище письменника! А втім, коли слово з вулиці потрапило в книгу, не письменник винен, винні читачі, і передусім читачі з вищого товариства: від них перших не почуєш жодного порядного російського слова, а французькими, німецькими та англійськими вони, мабуть, наділять у такій кількості, що й не захочеш, і наділять навіть з додержанням усіх можливих вимов, по-французькому в ніс і гаркавлячи, по-англійському вимовлять, як належить птахові, і навіть фізіономію зроблять пташину і навіть посміються з того, хто не зуміє зробити пташиної фізіономії; а от тільки російським нічим не наділять, хіба що з патріотизму збудують собі на дачі хату на російський смак. Ось які читачі вищого стану, а за ними і всі, хто залічує себе до вищого стану! А тимчасом яка вибагливість! Хочуть неодмінно, щоб усе було написане мовою найдобірнішою, очищеною та благородною, словом, хочуть, щоб російська мова сама собою спустилася раптом із хмар, вироблена як слід, і сіла б їм прямо на язик, а їм більше нічого, як тільки роззявити рота та виставити його. Звісно, химерна жіноча половина людського роду; але шановні читачі, треба признатись, бувають ще химерніші.

А Чичиков заходив тимчасом у цілковите нерозуміння і не міг вирішити, котра з дам писала листа. Спробувавши спрямувати уважніше погляд, він побачив з дамського боку теж вияв чогось, що посилало разом і надію, і солодкі муки в серце бідолашного смертного, і він нарешті сказав: "ні, ніяк не можна вгадати!" А проте, це нітрохи не зменшило веселого настрою, в якому він перебував. Він невимушено й спритно розмінявся з деякими дамами приємними словами, підходив до тієї й іншої дрібним кроком, або, як то кажуть, дріботів ніжками, як звичайно роблять маленькі старички-чепуруни на високих каблуках, звані мишачими жеребчиками, що упадають вельми моторно коло дам. Подріботівши з досить зручними поворотами направо й наліво, він підшаркнув тут же ніжкою у вигляді коротенького хвостика, або на зразок коми. Дами були дуже задоволені і не тільки знайшли в ньому купу приємностей і люб'язностей, але навіть почали знаходити величний вираз в обличчі, щось навіть марсівське і військове, що, як відомо, дуже подобається жінкам. Навіть через нього вже починали трохи сваритись: помітивши, що він ставав звичайно біля дверей, деякі навперебій поспішали сісти на стілець ближче до дверей, і коли одній пощастило зробити це раніше, то мало не сталася пренеприємна історія, і багатьом, що бажали собі зробити те саме, здалося вже занадто огидним таке зухвальство.

Чичиков так захопився розмовами з дамами, або, краще, дами так захопили й закрутили його своїми розмовами, підсипаючи купу найвигадливіших і найтонших алегорій, які всі треба було розгадувати, від чого навіть виступив у нього на лобі піт, — що він забув виконати обов'язок пристойності і підійти передусім до господині. Згадав він про це вже тоді, коли почув голос самої губернаторші, яка стояла перед ним уже кілька хвилин. Губернаторша промовила ласкавим і трохи навіть лукавим голосом з приємним струшуванням голови: "А, Павле Івановичу, так ось як ви!.." достоту не можу переказати слів губернаторші, але було сказано щось сповнене великої люб'язності в тому дусі, в якому висловлюються дами й кавалери в повістях наших світських письменників, охочих описувати вітальні