Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Офіцер! Гебіст! Який геніальний хід! Зробити справу й прибігти в готель. Десь за сорок хвилин до сьомої. Помозолити очі продавцям в кіосках. Дочекатися офіцера й сказати: як так на сьому? Я ж думав, що ми домовлялися на шосту, тому й прийшов сюди за чверть. За чверть до шостої! Тому я вже мушу бігти. Бо на мене чекають вдома.

Чим не план?

* * *

Чим не план?

Тим не план, що вже за п’ять шоста, година пік, його тролейбус ледве рухається, а до поліклініки ще бозна скільки зупинок. На прийом до врачихи він не встигає, а це означає, що доведеться застосовувати силу.

На чоловікові — куца куртка й кеди, щоб легше було бігти. Здається, у нього жар. Або в салоні спека. Тоді чому вікна вкриті памороззю? Його кидає в піт і піднуджує. Що це — грип чи нерви?

Хтось знизу штовхає його, спершу в живіт, а тоді в плече. Дідусь, мабуть, проґавив свою зупинку і тепер на всі боки гамселить пасажирів брудним рюкзаком. Чоловік плюхається на його місце й дмухає знічев’я на змерзле скло.

Його тролейбус, не зупиняючись, мчить повз зупинку. Обурена черга розмахує торбами та кулаками. Якійсь пацан радісно жбурляє у водія сніжку, але той тисне на педаль і виводить транспортний засіб за межі досяжності ворожих гармат. Сніжка ще не встигає ляпнутися на скло "москвича", а тролейбус уже на червоне світло долає завізне перехрестя. На розі, під гастрономом щось дають. Або помаранчі, або мандарини. За кіоском, але окремо від черги, стоять двійко чоловіків. Так, немов вони ховаються від когось. Дуже знайомі постави. Чекай! Так це ж — художник! А другий? Не може бути! Офіцер! Той, що із жовнами! Гебіст!

Що це? Маячня? Чи сон?

Чоловік щосили дихає на вікно. Тролейбус підгальмовує і заклякає під нескінченним щербатим парканом. Наступна зупинка — поліклініка.

Хтось ніби підказує йому: зійдеш з тролейбуса — й тобі хана! Ніщо тебе тоді не врятує. Це як стрибок з трампліна. Тільки без лиж. Які шанси приземлитися одним шматком? Нульові.

Водій набирає швидкість, тоді тисне на гальма і оголошує зупинку. Від тертя вкритих шарами одягу тіл у салоні то іскрить, то курить.

А от і поліклініка. Риплять щелепи дверей. Потік націлених на вихід пасажирів затягує і крутить двох жінок. Одна з них опирається і кричить, що це не її зупинка. У той час, як друга розкидає руки й регоче.

Вже майже на сходинках, коли між чоловіком і дверима лишається кілька спресованих тіл, і знадвору, назустріч руху, поверх пальт, шуб, курток і перекривлених ротів, легкою ходою піднімається хтось. Якийсь військовий. У папасі, з кокардою.

Невже Полковник? Так. Той самий, що сьогодні зранку сидів у чоловіка на занятті. Він. У новій польовій формі. Три його зірочки сяють мов три сонця. А його повернуте до чоловіка лице каже: хапайся!

ДРУГА ЗУПИНКА

Тут щойно закінчився черговий історичний етап і почався інший. У тому, якого вже немає, люди колективами ходили в кіно. Цілі контори, підприємства та школи, замість роботи чи занять. Ходили дивитися фільми про те, що вони пережили, й про те, як їм тяжко було. Дехто плакав, навіть ветерани війни. Особливо коли під кінець картини герою повертали несправедливо відібраний орден. Плакали й ті, хто не був на фронті, і ті, хто за віком ще не служив. Решта сиділа в темряві і чудувалася зі своєї самобутності. Бо тільки в нас свої нищать своїх. Діти питали батьків, чому ті мовчали, коли паплюжилися ідеали. Батьки їм казали, що скрізь є як злі, так і добрі люди. Ми добрі, але ми довірливі. За оцю доброту ми й постраждали. Тому ми нікому не дозволимо вказувати собі.

Нарешті, цей етап без оголошення докрутився до кінця. Люди про це здогадалися з того, що припинилися культпоходи в кіно. В результаті змін у них побільшало досвіду, але поменшало певності.

Чоловік на ту пору як раз став студентом. І в нього усе навпаки. Більше певності, аніж досвіду. Він певен не тому, що бачить те, про що інші не здогадуються, а тому, що на це є внутрішні причини. Щось в ньому бродить, і тремтить, і розбухає, і мліє. Воно тисне на різні органи і чогось від них вимагає. Природу цього явища він іще не збагнув. Підручник з філософії вчить, що довкола нас є ще непізнані феномени, які рано чи пізно наука виявить і розкусить. Але студент не може чекати. Те, що його розпирає, може вибухнути. І, якщо він його не перепакує у щось корисне, воно його розірве.

Зранку батько вичитує йому, що вчора він чорті коли прийшов додому, бринькав і не давав їм спати. Синову гітару він називає балалайкою, а його манеру гри — "тринди-ринди, пухнуть ньогті".

Студент каже, що він шукає себе.

Батько каже, що для цього є день.

Студент каже, що для покликання не існує ні дня, ні ночі.

Покликання він собі уявляє чимось на зразок санчат, які самі несуть тебе, ти лише підгальмовуєш на віражах. Вся різниця у тому, що санчата треба спочатку