Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Вже чверть на п’яту!

Ага, каже чоловік.

Коли ховали його мати, вони довго вагалися, брати їм дочку на цвинтар чи не брати. Вирішили таки взяти, щоб у дитини не було питань про те, де поділася баба.

Я хочу, сказала їм дочка того дня перед сном, до баби!

Їй пояснили, що баби нема, й що, коли люди помирають, їх кладуть в труну (це така дерев’яна люлька) й ховають у землю.

Чому бабу поклали в люльку?

Щоб їй було приємно. Й затишно.

Що вона там робить? Спить?

Ні.

А що?

Вона просто лежить.

І не спить?

Ні, вона спить. Але не так, як ми спимо. А ти про це не думай. А повернися на бочок і спи. Хочеш ще якусь казку?

Більшість тих казок, які їй читає чоловік, вона вже знає на пам’ять. З усіма батьківськими інтонаціями. Бо вона у них — татова дочка. Щовечора вони з татом гуляють, якщо дозволяє погода. У них є улюблені теми і, навіть, маленькі секрети. Дочка каже, що вона виросте і буде фігуристкою. Вона щодня вигадує якісь нові піруети і чекає вечора, щоб батько їх схвалив. Але у спорттоварах на таку маленьку ніжку немає ковзанів. По вихідних вони ходять в новий ботанічний сад. Це зовсім близько від них. Влітку вони збирають гербарій. Так, кілька листочків, щоб дитина запам’ятала. А взимку досліджують куточок хвойних насаджень.

А де, запитала вона вчора, травичка?

Під снігом.

Вона померла?

Ні, вона жива. Але вона спить.

Чоловік пояснив дочці про соки. Щозими вони ховаються від холоду в коріння, під землю. А навесні піднімаються вгору, і травичка оживає.

Скільки ще чекати?

Місяць, два… Як вийде.

А зараз не можна?

Що саме?

Збудити травичку.

Ні.

Чому?

Вона ще хоче спати.

А ми її тихенько. Вона і не помітить. Принесемо додому, зігріємо, дамо їй молочка. їй буде приємно. Нехай вона в нас живе.

Чоловікові довелося розгребти кілька кучугур перш, ніж він видобув з-під снігу жмуток довгих стеблин. Вдома дочка поклала траву в іграшкову люльку.

Їй тут краще, оголосила вона. Хто ще про неї подбає?

* * *

Хто ще про неї подбає?

Чоловік лежить горилиць на дивані. Дружина пішла забирати дочку із садка.

Не хвилюйся, сказав він їй. я щось придумаю.

Ледве за нею гупають двері, як на нього накочується слабкість. Він хоче встати, але не може.

Врачиха працює до шостої. Якщо він зараз піде й вирве у неї виписку, то можна, навіть, встигнути занести її в новий садок. В крайньому разі завтра. Прийти туди зрання і пояснити директрисі, що вчора сталася накладка. Але для цього потрібна виписка.

Як могло статися так, що всі проблеми збіглися в одну точку. Що йому робити з врачихою? А з офіцером гебе? А зі своїм покликанням?

Чоловік блукає очима по корінцях книжок. Ось де всі його порадники. Кожна з його книжок — це продукт боротьби добра зі злом. I не лише тоді, коли вони писалися. По видавництвах, у парткомах, на засіданнях цензорів люди летіли з посад, позбувалися пільг, залишали приміщення на марах "швидкої допомоги", щоб цей згусток знання таки опинився на книжкових полицях. Щоб ті, кому пощастило застати цей момент, весь день випромінювали щастя. Щоб решта шукачів мудрості культивувала знайомство з продавцями, зав базами та злими товарознавцями з букіністичних книгарень. Щоб ті, хто не вміє підтримувати цінні знайомства, ходив по сльоті на книжковий базар, який влада запроторює то під міст, то в буєраки за залізничним депом.

Із придбаних там скарбів чоловік не прочитав і десятої частки. Це правда. Коли йому це робити? У нього, крім курсів на стаціонарі, ще є вечірники і заочники. Зате за кожною зі своїх книжок він довго полював, а, спіймавши, гортав перед сном і знаходив їй почесне місце на полиці. І за це вони тепер день і ніч вірно несуть йому службу. Як військо на параді. Ні! На полі битви. На фронті нескінченної війни за долю людини. За нього. Навіть, не сходячи з полиць, книжки через палітурки випромінюють свій зміст. І від того, якщо спинитися і напружити слух, можна почути, як кімната наповнюється спершу звуками, тоді ритмами, і, нарешті, мелодіями.

Вставай, хором співають книжки, іди й бийся за свою дитину!

Чоловік підводиться, хапає пальто і на ходу накидає план дій.

Прийти з зошитом до врачихи під шосту і дати їй останній шанс… Вона, скоріше за все, відмовиться дати виписку… Розвернутися, вийти, дочекатися її на вулиці і без свідків пригрозити їй, що, вона зараз або робить