Різдвяна пісня в прозі - Чарльз Діккенс

спадкоємець виявився настільки ж безжалісним кредитором, як покійний. Це була б нечувана невдача. Ні, ми можемо сьогодні заснути спокійно, Керолайн!
Хоч як вони намагалися стримати свою радість, у них відлягло від серця. І в дітей, які, обступивши батьків, мовчки прислухалися до малозрозумілої для них розмови, личка теж мимоволі просвітліли. Смерть людини принесла щастя в цей дім – ось що показав Скруджеві Дух.
– Духу, покажи мені інші, добрі почуття, які розбудила в людях ця смерть, – заблагав Скрудж, – або та темна кімната буде завжди невідступно стояти перед моїми очима.
І Дух повів Скруджа вулицями, де йому був знайомий кожен камінь, і по дорозі Скрудж усе роззирався довкола, сподіваючись побачити свого двійника, але так і не побачив його. І ось вони увійшли в убогий дім Боба Кретчита, який Скруджеві вже раз довелося відвідати, і побачили матір і дітей біля каміна.
Тиша. Глибока тиша. Галасливі маленькі Кретчити сиділи в кутку тихо й непорушно, як статуї. Їхні погляди були прикуті до Пітера, який тримав у руках розкриту книгу. Мати й дочка були зайняті шиттям. Але які вони всі мовчазні!
– І взявши дитя, поставив його серед них!
Де Скрудж раніше чув ці слова не в мріях, а наяву? А зараз їх, певно, прочитав уголос Пітер – тієї миті, коли Скрудж і Дух увійшли. Чому ж він замовк?
Мати поклала шиття на стіл і прикрила очі долонею.
– Цей колір тисне мені на очі, – сказала вона.
Колір?! Ох, бідолашний Крихітка Тім!
– Ось уже й полегшало, – мовила місіс Кретчит. – Очі сльозяться від роботи при свічках. Не вистачало ще, щоб ваш тато застав мене з червоними очима. Здається, йому час уже бути вдома.
– Давно час, – сказав Пітер, закриваючи книгу. – Але знаєш, мамо, останнім часом він ходить якось тихше, ніж завжди.
Усі знову замовчали. Нарешті мати сказала спокійним, рівним голосом, який усього лише раз ледь-ледь здригнувся.
– А як швидко він ходив із Крихіткою Тімом на плечі.
– Так, так! – скрикнув Питер. – Я часто бачив.
– І я бачив! – вигукнув один із маленьких Кретчитів, і дочки теж це підтвердили.
– Але ж він був легесенький як пір'їнка! – продовжувала мати, низько схилившись над шиттям. – А тато його так любив, що для нього це було зовсім неважко. А ось тато й прийшов!
Вона поспішила назустріч, і маленький Боб у своєму незмінному шарфі – без нього він би змерз до кісток, бідолаха! – увійшов до кімнати. Чайник із чаєм уже чекав господаря на грубці, і всі навперебій кинулися наливати йому чай. Відтак двоє маленьких Кретчитів сіли татові на коліна, і кожне пригорнулося щічкою до його щоки, ніби казало: "Не засмучуйся, татусю! Не треба!"
Боб весело розмовляв з дітлахами й обмінювався ласкавими словами з усіма членами свого сімейства. Помітивши шиття, що лежало на столі, він похвалив місіс Кретчит і дочок за старанність і вправність. Вони закінчать усе значно раніше, ніж до неділі, завважив він.
– До неділі! А ти був там сьогодні, Роберте? – запитала дружина.
– Так, моя люба, – відповів Боб. – І шкодую, що ти не могла піти. Побачила б, як там зелено. Але ж ти будеш часто його відвідувати. І я обіцяв йому ходити туди щонеділі. Синку мій, синку! – раптом закричав Боб. – Маленький мій! Крихітко моя!
Сльози бризнули у нього з очей. Він не міг їх стримати. Надто вже він любив синочка, щоб стриматися.
Він піднявся нагору – у яскраво й весело освітлену кімнату, вбрану зеленими гілками гостролисту, як на Різдво. Біля ліжка дитини стояв стілець, – хтось, може, усього хвилину тому був тут, сидів біля цього ліжечка... Бідолашний Боб теж присів на стілець, посидів трохи, занурений у свої думки, і коли йому вдалося трохи притамувати в собі горе, поцілував маленьке личко. Він зійшов униз умиротворений, скорившись неминучому.
Знову всі зібралися біля вогню, і потекла розмова. Мати й дочки знову взялися за шиття. Боб почав розповідати їм про незвичайну доброту Скруджевого племінника, який і бачив його всього лише раз, проте сьогодні, зустрівшись із ним на вулиці й завваживши, що він трохи засмучений, – лише ледь-ледь зажурився, пояснив Боб, – почав співчутливо розпитувати, що його так засмутило.
– Приємнішого, ввічливішого пана я ще в житті не зустрічав, – сказав Боб. – Я одразу все йому розповів. І він сказав: "Від усього серця співчуваю вам, містере Кретчит. І вам, і вашій добрій дружині". До речі, як він міг про це дізнатися, не розумію.
– Про що, любий?
– Про те, що ти добра дружина, – відповів Боб.
– Хто ж цього не знає! – закричав Пітер.
– Справді, синку, – сказав Боб.
– Сподіваюся, всі знають. "Від усього серця співчуваю вашій добрій дружині. Якщо я можу хоч чим-небудь бути вам корисний, прошу вас, приходьте до мене, ось моя адреса", – сказав він і дав мені свою візитівку!
– І справа навіть не в тому, що він може чимось нам допомогти, – продовжував Боб, – а в тому, що він був такий добрий! Так ніби він знав нашого Крихітку Тіма і горює разом з нами.
– З усього видно, що це добра душа, – завважила місіс Кретчит.
– А якби ти його бачила, моя люба, і поговорила з ним, що б ти тоді сказала! – відповів Боб. – Я зовсім не здивуюся, якщо він влаштує Пітера в яке-небудь гарне місце.
– Ти чуєш, Пітере! – сказала місіс Кретчит.
– А тоді, – вигукнула одна з дівчаток, – Пітер знайде собі наречену й обзаведеться своїм будинком.
– Відчепися, – посміхнувся Пітер.
– Звичайно, згодом це може статися, моя люба, – сказав Боб.
– Та поспішати, мені здається, нікуди. І коли б ми не розлучилися, я певен, що ніхто з нас не забуде нашого бідолашного Крихітку Тіма... чи не так? Не забуде цієї першої розлуки в нашій родині.
– Ніколи, тату! – вигукнули всі в один голос.
– І я знаю, – продовжував Боб, – знаю, мої любі, що ми завжди будемо пам'ятати, яким лагідним і терплячим був завжди наш дорогий Крихітка, і ніколи не будемо сваритися – адже це означало б забути його!
– Ніколи, ніколи, тату! – знову дружно відповіли всі.
– Я щасливий, коли чую це, – сказав Боб. – Я дуже щасливий.
Місіс Кретчит поцілувала чоловіка, а за нею обидві старші дочки, а відтак і обоє малят, а Пітер потиснув татову руку. Крихітко Тіме! У твоїй дитячій душі жевріла свята Господня іскра!
– Духу, – сказав