Федько-халамидник - Володимир Винниченко
«Федько-халамидник» — це витончений шедевр відомого українського письменника Володимира Винниченка, що відкриває перед читачем захопливий світ народної культури, величі та могутності селянського духу. Цей твір, написаний на фоні періоду глибоких змін українського суспільства, визначається не лише різноманітністю тематики, але й вишуканістю стилю, яка робить його відмінним українським класичним твором.
Сюжет розгортається в селищі на межі світів, де кожен персонаж несе на собі відбиток важкої долі та складних виборів. Головний герой, Федько, є своєрідним символом вільного, непокірного духу українського народу. Його історія та боротьба стають важливим аспектом розкриття національного характеру та визначення національної ідентичності.
Винниченко, обдарований глибоким розумінням психології героїв, відтворює їхні думки, почуття та переживання, вбираючи в кожне слово частинку національної душі. Твір стає не тільки хронікою подій, але й своєрідним філософським роздумом про великі питання життя та смерті, волі та відданості.
«Федько-халамидник» видається своєрідним образом української епохи, що відзначалася політичними, соціальними та культурними змінами. Винниченко майстерно вписує події свого часу в тканину художнього тексту, розкриваючи багатогранність українського життя.
Через призму непростих сюжетних ліній автор вбирає у себе дух епохи, витягуючи перед читачем широке полотно життя, в якому взаємодія індивіда та суспільства формує національний характер.
«Федько-халамидник» стає путівником у глибини української історії та культури. Кожна сторінка твору — це новий крок у неповторний світ слова, який стає частиною загального культурного спадку.
Читайте «Федька-халамидника» на readbooks.com.ua та дайте собі можливість відчути красу української класики, яка розкриє перед вами велич та глибину творчості Володимира Винниченка. Ця книга — це не лише літературний шедевр, а й джерело інтелектуального задоволення та національного патріотизму.
Це був чистий розбишака-халамидник.
Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька:
там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму "закадишному" другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом.
Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти,— граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.
Наприклад, таке. Ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована вулиця і там завжди грузли в піску коні. Після дощу цей пісок ставав липким і вогким,— для будування хаток нема краще. Поставиш ногу, обкладеш її піском і виймай потихеньку. От і хатка. Хто хоче, може навіть димаря приробити. Коло хати можна тин виліпити, а за тином натикати сінинок — і сад є.
А між хатками іде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного.
Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться і візьме та й повалить усе чисто — і своє, і чуже. Ще й регочеться.
А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Битись з ним і не пробуй,— перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку, зімне, насяде і пита:
— Ну? Наживсь на світі? Говори!
Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається — іще б'є.
Або пускають хлопці змія.
Плац великий,— ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз у раз найкращий.
От заносять змія.
Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці й засіда Федько.
— Пускай! — кричить той, що держить.
Змій виривається, але зразу ж козиряє і б'ється об землю.
Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.
Хлопці догадуються і прив'язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавно й легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв'язані були. Змій кокетує і хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче на вухо то з одного боку, то з другого. А як дерчітки ще начеплені, аж дух радіє! Цілий день би стояв, та держав, та дивився вгору. Небо високе-високе, синє та холодне. А змій у ньому білий-білий, хилитається, хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно і він ліниво обмахує себе віялом. І ледве-ледве чутно ллється од його дирчання дирчаток. Не тільки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорі і тягне за нитку, балується там і дирчить униз.
Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нічого — розсотуй далі. Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі в'ється в небо, стає менше та менше.
— Телеграму давай!
Пускається телеграма. Біленький папірчик начіплюється на нитку і підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює — і пішла телеграма. Ось зачепилась за вузлик і пручається, виривається, от трохи не крикне вниз: "не пускають!". Але тут треба шарпнуть нитку. Вітер знов підхоплює, і попливла знову вгору біла вісточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому місці, де навіть Гаврик не може бачити нитки. Ось-ось змій прочитає телеграму.
Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг би підійти тихенько, так що й не почув би ніхто,— але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:
— Ану, гей там, давай сюди змія!
Буде однімати. Федько іде змія однімать.
Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. Але тікать і не пробуй, Федько усяку собаку випередить.
Хлопці починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?
— Давай змія! — підходить ближче Федько.
Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька.
Спірка піднімає з землі камінь і кричить:
— Ану, підійди! Ану!
Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить.
— Давай сюди змія!
Тут він уже вийма руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку і підніма руку з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою.
— Даєш змія?
— А це твій змій?
