Вона підкориться мені - Олена Сашина
Стас
Після того, як охорона виводить з кабінету Кавказця, йду до Полини зі склянкою віскі. До хрускоту кісток стискаю кулаки від її вигляду. Розірвана до пояса спідниця, зірвані ґудзики на блузці, розсічена брова і розбита губа.
Хочеться кулаком проломити стіну. А краще голову тупій ревнивій суці Лері.
Піднімаю Полю з крісла, міцно обіймаю. Відчуваю, як у моїх обіймах здригається від ридань тендітне тіло.
Нічого не кажу. Лише обіймаю та погладжую спину. Я просто поряд, готовий захистити від усього світу.
Моє дихання як після марафону, пульс б'є у скронях, я чую як на знос реве моє серце. Але я не можу його загальмувати. У крові все ще хлюпається адреналін. І я готовий порвати будь-кого, хто зараз наблизиться до мене. До нас.
Несподівано для себе усвідомлюю, наскільки Поліна мені дорога. До цього моменту я жодного разу не думав про це. Розумів лише одне — мені подобається це дівчисько і я її шалено хочу.
Коли домігся Поліну, просто насолоджувався нею. Брав від дівчини увагу, ласку, спілкування, тіло. Сприймав усе, що вона мені давала як належне. Але коли побачив її сьогодні у сльозах із затиснутим ротом чоловічою клешнею… А позаду Азер, сука… Гнида! Я вчасно встиг. Блядь, як же я вчасно встиг!
— Лисичко, не плач, — шепочу, злегка розтягуючи голосні. — Я поруч. Я з тобою.
— Чому все повторюється? Чому все знову повторюється? — тремтячим голосом ледь видавлює із себе Поліна крізь ридання.
— Нічого не повторюється! Я поруч! Більше ніхто тебе не скривдить!
Від моїх слів Поліна сильніше втискається в мене. Її пальці міцніше стискають мою спину, ніби вона втратить обіцяний захист, якщо відпустить мене. Дівчині, схоже, мало того, що вона почула, їй потрібне якесь підтвердження моїх слів.
— Поживеш поки що в мене, — м'яко вимовляю, погладжуючи Поліну, через що вона лякається і різко перестає схлипувати. А мені тут і думати не довелося. З'явилася думка – озвучив. Без краплі сумніву. — Сама вирішиш на скільки залишитися.
Даю їй віскі. Тремтячою рукою Поліна підносить склянку до губ, робить ковток. Алкоголь обпалює припухлу губу і дівчина, скривившись, шипить від болю.
Ця наволоч Азер її вдарив. Вдарив мою дівчину. Якого дідька він вирішив, що йому це дозволено? Так, він заплатив. Думає гроші вирішують? Він чимало відвалив… Тварюка! І це все вигадала Лера, ревнива сука Лера. Сама до нього підійшла… Сама запропонувала… Прибʼю стерво!
Викликаю охоронця та наказую залишатися з Поліною. Сам йду до зали і нервово шукаю очима ту, що так жорстко і тупо оступилася. Поки не знаю, що я з нею роблю. Може закрити її за ґратами? Віддати до рук правосуддя? Ні, я сам з нею розберуся.
У залі Лерки немає, довго шукаю, але не знаходжу. У роздягальні теж пусто. Натрапляю на Анжелу.
— Побачиш Леру, передай, щоб до мене зайшла, — віддаю розпорядження. — Терміново!
— Так її немає, — видає Анжела. — Півгодини тому швидко зібралася і втекла посеред розпалу роботи. На запитання не відповідала. Телефон також не бере.
Злякалася все-таки сучка, втекла. Як боягузливий собака, підібгавши хвіст. Може, це й добре. Бо я не збирався з нею тримати себе в руках. Розмазав би по стінці, як і обіцяв.
Певна річ, вона вже не повернеться. Знає, що їй розправа світить. Тим паче, якщо вірити словам Кавказця, вона отримала кругленьку суму від нього. Забрала бабки та звалила. Сука!
— Збери всі її шмотки і викинь на вулицю, — віддаю розпорядження Анжелі. — Передаси, щоб сюди навіть носа не сувала. А попадеться мені на очі — роздавлю.
Повертаюся до приймальні. Даю охороні розпорядження, щоб Лерку теж внесли до чорного списку.
— Все, більше ніяких справ на сьогодні! Поїхали додому! — обіймаю Поліну за плечі і виводжу з приймальні.
Так дивно вимовляти цю фразу. Поїхали додому. Поїхали додому… Не до мене додому. А просто – додому. Так дивно, але тепер мій будинок не особисто мій. Хоч і на деякий час, але він тепер і Поліни також.
У машині ми їдемо мовчки, схлипи Поліни поступово стихають, вона заспокоюється. Хочеться вірити, що це заспокоєння не лише зовні, а й усередині. Я зроблю все максимально від мене залежне, аби вона якнайшвидше забула цей жахливий випадок. Треба буде обговорити – обговоримо. Треба буде помовчати — помовчимо. Але я не дозволю їй страждати. Більше не дозволю.
Паркуюсь біля своєї багатоповерхівки.
— Стасе, я хочу додому! — стомлено вимовляє Поліна, навіть не думаючи виходити з машини.
— Тепер це твій дім. Вибач, Полю, але я не залишу тебе одну в такому стані.
Дуже доречно в машині лежить валіза дівчини з її особистими речами. Не відвертиться.
Виходжу з машини, відчиняю Полині двері та простягаю їй свою долоню. Вона невпевнено вкладає свою руку в мою і йде за мною.
У ліфті Поліна дивиться у стіну, обіймаючи себе за плечі. Впевнений, вона не про те, що сталося, зараз думає. Її думки кружляють у пошуках відповіді про правильність прийнятого рішення.
— Ну, чого ти боїшся? — м'яко питаю Поліну, поклавши руку їй на плечі. — Я ж не з'їхатися тобі пропоную. Тим більше ми вже спали в одному ліжку. Просто уявимо, що ми знову в номері готелю, — кажу, не подумавши, і спостерігаю, як дівчина ніяковіє.
Остання фраза явно була зайвою. У номері готелю ми не жили разом, у нас був цілодобовий секс. Запаморочливий секс. Не хочу, щоб вона думала, що я вимагаю від неї того ж самого і вдома. Та я й не вимагаю від неї. Не вимагаю взагалі нічого.
Насамперед Поліна йде у душ. Викидаю її розірваний одяг у смітник, хоч би скільки він не коштував. Куплю їй нове вбрання. Поки дівчина сушить волосся феном, приношу з машини валізи. Поліні знадобиться чистий одяг, хоча я можу їй і свій запропонувати.
Після душа дівчина здається трохи посвіжілою, але її сум все одно нікуди не зник. Із задоволенням помічаю, що вона одягла одну з моїх футболок, які лежать на полиці у ванній поряд із чистими рушниками.
— Тобі дуже личить, — кажу комплімент, намагаючись трохи розворушити Поліну.
