Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Мовчки впускаю в кімнату. Відходжу до вікна і, обхоплюючи себе руками, застигаю.

- Вибач, це, напевно, має нерозумний вигляд... - починає Карина, присмачуючи промову бурхливою жестикуляцією. - Але я просто... Просто в розпачі! Кір... - вимовляючи його ім'я, тремтить губами. Щоб не допустити того самого, притискаю до свого рота кулак. - Я подумала, може, ти з ним поговориш? Спитаєш про мене? Чому... Чому він вирішив розірвати наші стосунки? Будь ласка, будь ласка... - стрімко скорочуючи відстань, у якомусь благальному жесті хапає мене за руки. - Дуже прошу! Я... Я хочу зрозуміти, що... Що зробила не так? Чи є ще шанс?

А я хочу... Цієї секунди хочу вийти у вікно, аби позбутися її і тих почуттів, які вона в мені викликає.

- Поговориш?

- Я... - насилу видихаю. - Я не можу. Ми не спілкуємося, - усе, що спадає мені на думку. - Усі знають. Дивно, що ти не помітила! Ми в сварці з початку літа, - тараторю швидко, не дозволяючи собі думати.

- Як? Ну як? Чому?

- Це... Важко пояснити, - вимовляю трохи жорстко і висмикую з долонь Карини свої руки. - Вибач. Мені потрібно відпочити. Можеш піти?

- Так... - плечі дівчини опускаються. - Вибач, що потурбувала.

Двері зачиняються, і я знову поринаю в похмурий стан. Хіба що не плачу. Забороняю собі. Щоб якось відволіктися, вперше після примирення мами з вітчимом їду до них у гості. Спілкування проходить холодно, хоч як мати намагається підлабузнюватися й догоджати. Причому в обидва боки - мені й чоловікові своєму. Судячи з усього, ходить перед ним по струнці. Дивлюся на нього й ненавиджу.

Як добре, що Кір на свого батька зовсім не схожий.

- Правда, Варенько... - вривається в мої думки голос мами. - Навіщо тобі тулитися в гуртожитку, коли в нас такий чудовий будинок?

- Мені там подобається, - сухо кидаю я.

Сміх мами звучить істерично.

- Дурниця яка! Як там може подобатися? - вигукує верескливо. Або в мене повний зсув, або вона разом з Ільдаровичем на якихось препаратах. - Коли ти змиєш цей кошмарний синій колір? Ну, ти ж не лялька! Скажи, Ренате...

"Цей" лише презирливо кривить губи і знизує плечами.

- Мені час, - піднімаюся з-за столу, не чекаючи якоїсь реакції. - Дякую. До побачення.

Останнє, що чую в цьому будинку, стукіт моїх же підборів по мармуру. Він звучить частіше, ніж удари мого сповільненого серця.

Цей візит нічого нового в моє життя не привносить, але, вимотавши залишки сил, допомагає швидко відключитися ввечері. Перш ніж заснути, відправляю Кіру повідомлення... Пізніше перечитаю і погоджуся з Бойком, який розлютився, що формулюю дивно. Пізніше.