Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

...помираю, як хочу опинитися поруч із ним...

© Варвара Любомирова

Крокую порожнім коридором, відчуваючи, як наростає важкість у грудях. Цей тупий біль захоплює все. Віддає в плечі й на лопатки. Затискає легені. Рухаюся, практично не дихаючи, ніби крізь товщу густого диму. Дістатися до своєї кімнати здається в цю мить чимось на кшталт місії. Бо щойно я зачиняю двері, клубок у грудях розлітається на гарячі шматки, і я несподівано вибухаю сльозами.

Не намагаюся розібратися в причинах істерики. Просто даю їй вихід, радіючи тому, що сусідку мені так і не підселили. Аналізувати свій стан беруся тільки після того, як ридання стихають.

Я думала, що достатньо буде зблизитися з Кіром фізично, і все в нас налагодиться. Усе й було чудово. Краще, ніж я собі сотні разів малювала у своїй одержимій на Бойка фантазії. Але сьогодні... Коли настав час збиратися додому, я вперше тверезо уявила наші подальші стосунки, і все прекрасне, що встигло розквітнути в грудях, раптом спалахнуло вогнем і вмить почорніло.

Де ми будемо зустрічатися? Як з'явимося на очі у Карини і всіх інших? А вітчим? А мама? Морок щастя розвіявся, і назовні полізли проблеми, сумніви, переживання... Як усе це розкидати з мінімальними втратами?

У душі я виявляю, що в мене почалися місячні. Бачу в цьому початок порятунку, списуючи свій раптовий відчай на гормони. Та й якщо врахувати всі емоції, які довелося пережити за останні дні, не дивно, що я почуваюся виснаженою.

Наказуючи собі заспокоїтися, розкриваю пачку оральних контрацептивів, які мені ще влітку прописала гінеколог, і, уважно вивчивши інструкцію, починаю прийом. А після одягаю теплу піжаму, роблю собі чай і забираюся з чашкою під ковдру.

Непогано б узятися за роботу, але я дозволяю собі ще один вихідний, обіцяючи, що з понеділка надолужу. Стягую з полиці першу-ліпшу книжку і досить успішно відключаюся від реальності. Однак не минає й півгодини, як мій телефон сигналить про вхідний дзвінок. Притихле було серце моментально розганяється. Ще до того, як я читаю повідомлення і взагалі бачу ім'я абонента. А вже після...

Mr Бойка: Як мені тебе не шукати? Я тужу, як псина.

Mr Бойка: Що не так-то?

Mr Бойка: Скажи, я приїду.

Mr Бойка: Чи ти до мене?

Mr Бойка: Можу забрати тебе на нейтральній території.

Mr Бойка: Йде?

Mr Бойка: Варя?

Mr Бойка: Я ж бачу, що ти все читаєш.

Mr Бойка: Чому мовчиш?

Відгукуюся на ці повідомлення всією своєю душею. Вірю, що сумує. Відчуваю це. І сама вмираю, як хочу опинитися поруч із ним. Але чи правильно буде, не давши серцю заспокоїтися, кинутися в нову безодню?

Варвара Любомирова: Мені просто потрібно видихнути і подумати, Кір. Усе добре. Клянуся. Будь ласка, дай мені час.

Mr Бойка: Ти мене... Так?

Mr Бойка: ????

Mr Бойка: ????

Варвара Любомирова: Звичайно, так.

Mr Бойка: Напиши.

Mr Бойка: Або краще голосовуху награй.

Якби ці повідомлення не кричали почуттями, я б, можливо, закотила очі від його нахабства. Але ж я розумію, що він тисне не просто за звичкою. Його, як і мене, криють емоції.

Варвара Любомирова: Голосове зараз не можу. Вибач.

Варвара Любомирова: Я тебе все!

Варвара Любомирова: *сердечко*

Бойка не відповідає. Світиться онлайн. Якоїсь миті олівець починає писати, потім раптом завмирає і зникає, немов він стирає.

Довга пауза.

Моє хвилювання посилюється. Топить тверезість, розсудливість, обережність. Зовсім як того четверга, штовхає до дій. Я майже наважуюся йому зателефонувати, щоб домовитися про зустріч, коли Кір, на мій превеликий подив, надсилає стікер - величезне рожеве серце.

Стікери та Бойко? Бойко і серце? Рожевий і Бойко?

Радість знову розквітає в моїй душі. Забиває тривогу та інші переживання. Підносить на вершину. Посміхаючись на весь рот, притискаю до грудей телефон. На довгу мить завмираю.

Насправді не можу точно сказати, скільки часу минає. Занурююся у спогади. Червонію, блідну, тремчу, треную ритміку серця, розвиваю його швидкість. Нехай звикає!

Перериває мої думки тихий і, я б сказала, надто обережний для гуртожитку стукіт у двері. Виповзаю з-під ковдри і, притискаючи долоні до щок, що горять, іду відчиняти.

Побачивши Карину, моє серце, що рве всі межі, різко зупиняється. Обривається і летить кудись униз.

- Привіт, - це слово крізь шум у голові насилу доходить до мене. - Я... Хочу з тобою поговорити. Можна?

Перед клубом думала, що мені плювати на всіх. На Карину зокрема. Але це не так. Я не бажаю співпереживати їй. Забороняю собі, намагаючись блокувати всі ці почуття на старті. Однак дивлюся в її згаслі очі й розриваюся від справжнісіньких мук сумління.