Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Любов чи мир?

© Варвара Любомирова

Натягую бузкову толстовку, яку Бойка вручив мені вранці в комплекті з такими ж лавандовими штанами і білою теніскою. Виявляється, жіночого одягу тут предостатньо. У Чарушина ж три сестри, вчора я якось про це не думала. Та й сьогодні сама не наважилася б копатися в чужих шафах. Добре, що Кір не такий недовірливий.

Підхоплюся в милі салатові крокси і виходжу у внутрішній двір.

- Скільки можна труїтися? - запитую, коли Бойка обертається і завмирає.

З голови до ніг міряє поглядом. Начебто нічого такого не робить, але мене кидає в жар. До нього не помічала, що очі стільки почуттів і, здається, навіть думок здатні висловлювати. Можливо, справа саме в Кірі. У нього жодних фільтрів немає. Наскрізні тунелі в душу.

- Перша, - бреше він, ліниво маяча димлячою сигаретою.

- Третя, - парирую я.

Знаю, бо, поки поралася на кухні, спостерігала за ним через вікна.

- Зловила, - затискаючи сигарету губами, мружиться і кривувато усміхається.

Моя черга зависнути. Якби не ребра, можливо, моє серце могло б повторити трюк із мультика - розтягуючи плоть і одяг, вискочити на метр, на довгу мить завмерти в красивій фігурній формі й різко повернутися на місце.

Бойка мовчить. І я теж просто посміхаюся у відповідь. Час ніби застигає.

- Обід готовий, - нарешті, видавлюю я, зніяковіло й несвідомо натягуючи рукава толстовки на пальці. - Ходімо скоріше, поки не охололо.

- Зараз прийду, - каже Кір.

Моргає якось виразно, немов цією дією слова свої підкреслює.

- Окей, - шепочу я і збігаю в будинок.

Стіл на кухні невеликий, але я все одно накриваю з одного краю, щоб ближче сидіти. Кладу менажницю з оливками, маринованими корнішонами і грибами, розсипаю по тарілках пюре і розігріте м'ясо. Із хвилюванням чекаю, що двері от-от відчиняться, і Бойка увійде в дім. Але замість цього чую, як відчиняються ворота, і бачу, як у двір в'їжджає машина Чарушина. Першою реакцією є радість. А потім, як не соромно, приходить засмучення. Я люблю Артема, але зараз... Хочеться якомога більше часу провести з Кіром. Заради нього я навіть уперше без поважної причини пропускаю заняття.

Коли Чарушин виходить із машини, я йду до шафки за третьою тарілкою. Біля плити знову дивлюся у вікно і раптом бачу, як з іншого боку виходить дівчина. Шатенка точно не доводиться йому сестрою. Тих я бачила, зустрічала не раз. А значить... У Чари є дівчина? Ніяк не можу впоратися зі здивуванням. Напевно, я занадто звикла до того, що він постійно возиться зі мною, і тепер просто не можу перебудуватися, але шок не відпускає. Особливо коли шатенка, побачивши Бойка, який обігнув скляну кухню і вийшов у головний двір, здригається і миттю повертається в машину. Чарушин блідне, а потім стрімко червоніє і приголомшено дивиться на Кіра. Але, чорт забирай, найдивніше - Бойка теж ошелешений.

Що відбувається? У чому проблема? Хто ця дівчина?

Роздивитися її обличчя я не встигла. І тепер до здивування чомусь домішуються ревнощі. Мене напружує реакція Кирила. Невже це одна з його подружок? Або що?

Безпорадно спостерігаю за тим, як хлопці, оговтавшись від шоку, обходять кухню і гальмують за рогом. З того боку відчинене вікно на провітрювання, і я чую їхню розмову.

- Ну, ні хуя собі! - приглушено видихає Бойка.

Я інстинктивно напружуюся і мимохідь радію з того, що скло дозволяє бачити лише те, що відбувається на вулиці. Бо я, здається, готова розридатися. Але... Кір раптом сміється. Хриплувато і ніби схвально. Потім і зовсім присвистує.

- Це не те, що ти подумав, - шипить Чара.

- Ну так... - тягне Бойка і хмикає.

- Коротше, нікому, блядь.

Чарушин так нервує, мені його відразу шкода стає. Уже хочу вийти, як чую серйозне і чомусь виразно-надійне запевнення з боку Кирила:

- Без попередження зрозуміло.

- Дякую.

Артем якось неуважно плескає його по плечу.

- Без спасибі, - різкувато видихає Бойко.

Здається, ображений, що друг у ньому засумнівався. Чара це, звісно ж, теж помічає.

- Не починай, - кидає миролюбно.

- Не починаю, - рівніше видає Кір.

- Гаразд, - вимовляє і на кілька секунд завмирає. - Дай ключі від своєї хати.

- Я-то дам, але, сам розумієш, місце палевне. Багато наших треться. Стопудово засічуть.

- Блядь... - Чарушин прочісує п'ятірнею потилицю. - І куди? Не в готель же.

- Ми з Варею можемо звалити, але доведеться чекати таксі.

- Ви з Варею? - обличчя Чари світлішає. Його відкрита радість гріє душу. Несвідомо навіть усміхаюся. - Я-то думаю, що ти тут робиш...

Бойка в подробиці не вдається. Дістає зі спортивних штанів телефон, прокручуючи його в долоні.

- Маякнемо Філі, - пропонує він. - Тут недалеко, ближче до моря, їхня дача. Він пиздіти не стане.