Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Хіба ти не бачиш?

Не бачиш, блядь, як розклала мене?

© Кирило Бойко

Носив на собі її кров так довго, як тільки міг. Маніяк, так. Похрін. Я, воу-воу, торчу від неї. Від усього цього дня на горючому кайфі. Нагадаю, я готовий навіть померти сьогодні! Либа пику мне в душі, поки витираюся, дивлюся в дзеркало, голюся - для Любомирової стараюся.

Вона моя! Вона моя... меджик кілл-кілл лав[1] . Моя. Моя ж! Моя.

Вона чекає. Знаю, що чекає. Але коли на виході з ванної знаходжу її поглядом, заламує за грудиною. Посміхатися більше не можу, такі сильні почуття згортають душу.

Навіть курити перед сном не хочу. Ноги до неї несуть. Варя ніяковіє. Ледве доходжу до ліжка, без сповіщення тягнеться до настільної лампи й гасить світло. Тільки всередині мене ніколи не згасне. Горить на максималках - встиг помітити під футболкою, що піднялася, голі стегна.

Ковзнувши прохолодним простирадлом, жадібно тягну її на себе, притискаю до грудей, як дрібний піздюк - рідненьку іграшку, і видихаю в шию всю свою невитрачену одержимість.

- Кір... - тихо шелестить Варя. - Я більше не можу... Не сьогодні, окей?

- Окей, - відгукуюся на швидкостях. - Зрозумів, не дурень. Я просто... Просто тебе обіймаю.

Ось, блядь. Видав.

А колись же мотав інше.

- Іноді достатньо просто обійняти... - говорила Любомирова, обхоплюючи мене руками.

- Хуйня, а не метод, - тиснув я.

Яким дебілом був. Якби не тонни болю, що довелося пережити, зараз можна було б навіть поржати. Насправді, пора. Наздогнали до моменту, коли перші емоції вщухли, по кутках лягла заспокійлива темрява - настав час розкривати найболючіші рани.

- Як ти зробила ту фотку? Що в тебе було з ним? Розповідай, - важко видихаю. Тримаю паузу. Стягую додаткові шари захисту. - Усе розповідай.

Відчуваю, як Варю пробиває тремтіння - шкіра вкривається мурашками. У мене - як не засуваю емоції - теж.

- Ти ненормальний? - випалює Любомирова і смикається, щоб піднятися. Не пускаю. - Збоченець! Маніяк!

- Було, значить? - розумію по-своєму. Знаю, що не маю права зараз ревнувати і злитися. Але впоратися реально складно. - Що саме? Як? Де? Розповідай!

- Сказала, відчепись! - конкретно виходить із себе. Ще не кричить, але аж трясе її. - Нічого я тобі розповідати не збираюся!

Чорні ревнощі зривають мені дах. І я вже нічого не контролюю. 

- А чому так? Значить, до хуя чого було? Говори, що саме! Інакше не відстану.

- Пішов ти... Хворий придурок! Якби знала, не прийшла б...

- Не прийшла б? Як, блядь, не прийшла б?!

Розкидає мене, пиздець, як.

- До старості, чи що, не прийшла б? А як же довбані почуття? Що з ними?

- А що з ними? Які почуття? - голос аж дзвенить у відповідь.

Нутром чую, що навмисно ось так от усе вивертає, але... Блядь, зачіпає ж!

Навалюючись, підминаю її. Шкода, в очі не подивишся - надто темно. Зате кожен вдих-видих відчуваю. Читаю, як слова. Може, я й дебіл, але це голосніше за слова. Так само, як і я, вона мене... Так само!

- Якщо нічого немає, що ти, матір твою, тут робиш?

На це запитання нічого не відповідає. Завмирає, тільки дихає голосно й уривчасто. Несвідомо ловлю ці гарячі потоки.

- Чому замовкла? Ну? Хіба не бачиш? Не бачиш, блядь, як розклала мене? Я тебе... до втрати пульсу.

- І що це означає? - лунає у відповідь насторожений шепіт.

Сука, вбитися об стіну.

- То й значить!

- Гаразд, - так само тихо видихає.

Давно не рухається, але я все ще не можу її відпустити.

- Що гаразд?

Шумно циркулює повітря. Чекаю, що після того, як збереться з духом, скаже щось вагоме. Навіть не крапку, а жирне тире. А замість цього отримую коротку, як дефіс, риску.

- Просто гаразд.

- Шикарно, блядь, - тягну розчаровано.

Майже ображено, як не ганебно. Інакше не виходить.

- Досить гнути мати, - гарчить у відповідь Любомирова. - Мені, якщо що, неприємно.

- Якщо що, мені теж, пиздець, як неприємно.

- Що саме?

- "Просто гаразд"!

- І що не так?

Треба б розгорнути все остаточно. Але не можу я. Не виходить. Якийсь кілок прорізає груди - ні вдихнути, ні видихнути. Не те що говорити. У принципі існувати важко.

- Усе так, - видаю сухо і відступаю.

Зісковзуючи до краю ліжка, хапаю з тумбочки сигарети. Рано розпрощався зі згубною звичкою. Підкурюю, затримую в легенях, повільно видихаю.

Любомирова підбирається несподівано. Обіймає зі спини, як колись. Притискається губами до шиї. Тремтіння одразу розбиває, ледь цигарку не впускаю. Завмираю, щоб якось триматися в купі.