Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Адже я в нього знову і знову...

© Варвара Любомирова

"Більше ніколи не смій говорити, що не моя... Ти моя. Абсолютно", - слова Бойки на нескінченному повторі крутяться в моїй голові весь той час, що я викроюю, щоб вдруге прийняти душ.

У той момент промовчала. Не тому, що мені нічого сказати. Просто висловити, як саме це зазіхання відгукується всередині мене, дуже складно. Знову все тремтить у грудях. Нові обвали емоцій приносять у душу сум'яття. Пора б уже заспокоїтися. Зробити хоча б невеликий перепочинок. Але з Кіром це здається нереальним. Неможливо розслабитися. Я ніби безперервно перебуваю на підзарядці і ось-ось вибухну.

Щоб не натягувати на чисте тіло брудний халат, доводиться все-таки вдягнути сукню. Іншого одягу в мене, на жаль, немає. Не передбачила... Занадто поспішала, збираючись до клубу.

Гаразд, неважливо. Пізніше попрошу в Бойки якийсь одяг. Впевнена, що в будинку знайдеться щось підходяще. Я ж не надто вибаглива в таких питаннях. Можу і в чоловічому трико хизуватися. Більше турбує те, що наближається передбачувана дата місячних. Тобто теоретично це може статися вже завтра. А в мене в сумці є всього одна аварійна прокладка.

Ок, і про це я подумаю пізніше.

Досить тягнути час. Розумію ж, через що так довго вожуся і не йду до хлопця, який чекає на мене на кухні. Купаюся в запізнілому сором'язливості. І взагалі... Чомусь саме зараз критично посилюється душевне хвилювання.

Коли я все ж таки силою волі виштовхую себе на кухню, виявляю Бойку біля плити. Він, очевидно, оговтався. Спокійно смажить на сковороді м'ясо. Хочу зауважити, що шматки надто великі, але не наважуюся першою заговорити. А він на мою появу не реагує.

Тиша затягується.

Відчуваю таку колосальну напругу, що в якийсь момент, здається, просто трісну і розсиплюся на глиняні черепки.

- Допомогти тобі? - видавлюю із себе, нервово зчіплюючи за спиною пальці.

- Просто сядь і почекай, - відповідає Кір, не обертаючись.

Висуваю один із високих стільців. Осмикую сукню, що стала раптом занадто короткою, і незграбно підіймаюся. Через дві секунди починаю несвідомо тарабанити по скляній поверхні столу.

Спостерігаю за неквапливими рухами хлопця. Точніше, підвисаю на тому, як скорочуються, напружуються і роздуваються значні м'язи його все ще оголеного тіла. Уявляю, який би він мав вигляд без штанів. Задниця в нього теж залізна. Приємно дивитися. Блін, та що там приємно... Мені знову стає жарко.

Бойка ж... Він явно перебуває на підйомі. Насвистує. Мелодія якась знайома, але я ніяк не можу згадати, де її чула. Копаючись у пам'яті, несподівано настільки зациклююсь, що не помічаю, як Кір вимикає плиту й обриває свист. Здригаюся, коли він розвертається і різко смикає на себе мій стілець.

Блокуючи з двох боків, впивається поглядом і тихо, але вимогливо карбує запитання:

- Навіщо ти це зробила? Яку, на хрін, гру мутиш?

Швидко врубаюся, про що він. Почервоніла і задихаюся.

- Ти обіцяв не розпитувати, - докірливим тоном нагадую я.

- А ти обіцяла, що цього разу все буде по-моєму, - не залишається в боргу Бойка.

Безперервно дивиться мені в очі. Ні, не просто дивиться... Вривається в душу і нахабно копається там.

- Після того, як ти пообіцяв не розпитувати.

- Отже, знову будемо мірятися, у кого довше? Я тут мужик, - заявляє несподівано суворо. І переконливо підкреслює: - Я.

- Ну і чудово, - розгублено випалюю. - А я претендую, чи що?

- Постійно, - упевнено гне Кир. - Щойно увійшла в дім, одразу свої порядки ввернути спробувала. Та ж херня і в академії. Я б, може, і не чіпав тебе, але ж ти... Ти ж, дівчинко, тонкий провокатор і хитрий маніпулятор. Хочеш, щоб тільки по-твоєму було. А якщо не виходить, брудно граєш.

- А ти ні? - я в такому шоці від його слів, що можу лише нападати у відповідь. - Ти не брудно граєш?

- Я не граю. Це ти зрозуміти і не можеш.

Мовчу. Намагаюся перетравити. Якісь почуття в його очах у неясний спосіб допомагають - не ініціалізуючись, із задушливою силою обрушують усередині мене божевільну лавину емоцій.

- То навіщо ти це зробила? А? - повторює Бойка тихіше. - Якщо зараз сама прийшла? М? На хріна протягла тоді через довбане пекло? - насуваючись, впирається чолом у моє перенісся. Ще тихіше видихає: - Навіщо?

- Важко пояснити... - шепочу, прикриваючи очі. - Злякалася, ступила, збожеволіла... М-м-м... Досить, - тисну долонями в кам'яні груди, щоб відштовхнути. - Пусти.

- Не пущу...

- Кір...

Що відчайдушніше я впираюся, то сильніше він напирає.

- Ти, блядь, не розумієш, що я тоді відчував? Ти, блядь, не розумієш?! - не підвищує голос, але цей грубий, уривчастий і хльосткий речитатив звучить голосніше за крик.

Пробирає до тремтіння.

- А ти? - знову ганебно атакую у відповідь. - Уявляєш, що я відчувала тоді на набережній? Коли ти висловив своє до мене ставлення! Уявляєш?!