Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Сиджу як на голках. З рук усе падає. Навіть поплакала трішки, витираючись документами. Ну чому я така дурепа?

Знала ж, що буде боляче, і все одно. Ай, це все труси винні. Нічого їх було знімати. Ага, нічого було мастурбувати в чужій квартирі! Він же як джентльмен поступився тобі кімнатою, а ти?

А я сиджу і сварюся з власною совістю. Хоча вона мені ще того вечора помахала ручкою, а під ранок прокинулася й мало не викопала могилку. Взагалі, чого я повинна паритися? Зимнєв одружений? Ні. У Зимнєва є стосунки? Не знаю. Просто двоє дорослих людей переспали, нічого такого.

Проте он який рум’янець на обличчі з’явився, який блиск в очах, а тіло як приємно ломить і хочеться ще. Ось є ж плюси в моєму становищі.

Треба думати про звіт, а то повернеться Зимнєв… Та що ж ти вдієш! Уже про покарання думаю. Збоченка, блін.

Так і сиджу до вечора, працюючи над звітом.

Зимнєв буквально залітає в приймальню. Весь такий заведений, скуйовджений.

— Софіє, звіт готовий? — дивиться на мене палким поглядом.

І не тим, повним бажання, а таким, ніби зараз когось закопає.

— Так, зараз роздрукую, — миттю підскакую й біжу до принтера, куди вже запустила друк.

Крізь шум друку і свої думки чую:

— Зроби мені мінет.

— Що? — різко обертаюся до нього, густо червоніючи.

— Замов мені обід, — втомлено каже Зимнєв, а сам оглядає моє тіло.

Я облизую губи, що не проходить повз його увагу. Так-так, обід, а не те, що я подумала.

Киваю йому.

— З якого ресторану?

— На свій вибір, — морщиться він і прямує до свого кабінету. — І собі що-небудь замов.

— Я їла.

Зимнєв гмикає і плескає за собою дверима.

Я чекаю кур’єра. Добре, що тут недалеко й незабаром їжу приносять. До кінця робочого дня ще час є, але якщо Зимнєв попросив, то, скоріше за все, сьогодні працюємо допізна.

— Можна? — стукаю в кабінет.

— Заходь.

Вношу йому контейнери з їжею, поміж іншим думаючи про те, що могла б і з дому взяти. Спробував би домашньої їжі від Метельських. Розставляю їжу і кладу поруч звіт.

— Ось, Вадиме Сергійовичу, — усміхаюся йому.

І знову він так дивиться на мене. Дивно, ніби оцінює. А потім встає. Він встає, а не в нього. Хоча щодо останнього я б посперечалася. Тому що мій погляд так і впирається в ширінку.

Насувається на мене, ніби хижак. Я нервово ковтаю, не зводячи з нього погляду.

— Вадиме Сергійовичу, — хрипко я.

— Соне, — мить, і він притягує мене до себе.

Цілує так, що в мене перед очима зірочки з’являються. Його руки ковзають моєю фігурою, злегка здавлюючи попу. Підхоплює мене й саджає на стіл.

Зимнєв розриває ґудзики на моїй блузці, стягує її вниз, не дозволяючи мені нормально рухати руками.

Кусаю його за губу, коли він і ліфчик спускає вниз. Гострий укол ніби пронизує мене, коли його шорсткі подушечки пальців торкаються сосків. Хочеться доторкнутися до нього, але він не дає. Ми відриваємося одне від одного. Дивимося одне одному в очі. А я знову стогну, коли він знову зачіпає пальцями затверділий сосок.

Вигинаюся. Чую шерех пакетика, що рветься. Десь на задвірках свідомості розумію, що комусь дуже подобається робити це на столі. Спідницю безцеремонно задирають, а ось стягнути трусики складніше. Мене відсувають трохи далі і кладуть спиною на стіл. Ноги задирають. Хочеться їх звести від потемнілого чоловічого погляду, але мені не дають.

Він повільно проводить ребром долоні по вологих складочках. Палець зачіпає чутливий горбок, а я шиплю від нетерпіння. Хочу, щоб він увійшов, хочу відчути його в собі. Хочу геть забути про те, що надумала. Коли він поруч, серце посилено б’ється, а подих збивається.

Чіплятися за нього й не відпускати. Дивитися в його зелені очі й бачити своє відбиття — захекану дівчину, яка безсоромно розсовує ноги перед своїм босом.

Зимнєв різко входить у мене. Дивиться мені в очі, ніби хоче зазирнути просто в душу. Впивається губами в мої губи. Посмоктує й покусує їх, не бажаючи рухатися там внизу. Смикаю стегнами. Хочу, щоб він рухався.

Мій тільки зараз, коли в мені. Мені не витруїти його запах зі своєї шкіри, мені не забути його ніколи.

Різкий болісний поштовх, і я на вершині блаженства. Мало, так мало. Ще, сильніше, жорсткіше. До синців на стегнах, де він стискає пальцями ніжну шкіру, до зірваного голосу. Він підносить мене до піка, і разом із ним я падаю в безодню. Задоволення розпливається тілом до зірочок в очах. Моє тіло в невагомості, а я начебто ширяю десь далеко звідси.

Навіть не відразу розумію, що Зимнєв виходить із мене.

— Можеш прийняти душ, — каже він.

Фокусую затуманений погляд на ньому. Взагалі думок немає. Тільки одне суцільне желе.

— Вадиме Сергійовичу, — віддихавшись, вирівнююся, усе ще сидячи на столі.