Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Я допомагала санітаркам прати бинти, що кип'ятили в попелі. Приносили з дому, також лужком з попелу мили постійно всі закуточки, двері, вікна, плитку підлоги, я допомагала, була там, як своя. Лікарня була переповнена пораненими солдатами, потерпілими цивільними. Мило чорне було тільки в операційній для хірургів. Дуже виразно пам'ятаю.
...Давно те все минуло, мало хто ще є з тих свідків. Ближиться 9-те травня. Для мене воно тривожне і зі сльозами на очах. А в мене сліз збільшилося, бо ще зовсім недавно, на протязі років, коло пам'ятника загиблих Героїв війни, ще стояла ціла шнур-лінія героїв, що повернулися в наше село, такі горді, в святковій одежі прикрашені нагородами, що виблискували на сонці... Ми співали їм пісні-подяки, посвяти.
А минулого року трьох привели попід руки з паличками... Так багато відійшли у вічність. Там, тоді стояв і мій чоловік у тому ряду, такий ще бадьорий, стрункий. Я і діти знаємо його кожний крок на фронтах. Пройшов, проповз від Кенігзберга до Берліна. Після третього поранення у голову у тяжкім бою, коли з поля бою забирали загиблих, забрали і його. У місті Центен (Німеччина) бульдозер викопав велику яму, там мала бути братська могила. Туди повезли і мого майбутнього чоловіка, мою долю... бо не було ознаки життя. Коли зложили у яму всіх загиблих, хтось (Видно сам Господь) побачив, що з його голови потихеньку пульсує струйка крові, маленька жевріє, тоді витягли з тої ями мою долю, повезли в госпіталь, там цей герой пролежав півроку, день Перемоги зустрів у госпіталі, а документи з фронту пішли у Штаб, а похоронка батькам додому. Так і зосталося у м. Центені на пам'ятнику золотом виписано ім'я мого чоловіка між іншими іменами. Як тепер я - ми маємо підійти до пам'ятника у нашому селі, якщо там ніхто вже не буде стояти з Героїв?? Одні спомини будуть звучати до неба... І що дуже дивно, коли мій чоловік вийшов з госпіталю, його звідти забрали в армію, бо він у 19-ть років уже був на фронті, і служив 3 роки в Кандолокші (Карелія) рубав столітні ліси і ладував на вагони, для будови держави...
Було і минуло... Доки пам'ять береже - споминаю.
...Колись у мого тата запитували: «Вуйку, а скільки ви маєте років?» - «А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що я маю, то вже крішка ся лишила». А тато мав тоді 91 рік. Так я тепер уже не маю 74 з половиною роки».
Заслужений працівник культури, керівник народного самодіяльного фольклорно-етнографічного ансамблю «Молодички-жартівнички» із села Чорногузи, Фрозіна Тодорівна говорить і мислить, як колись моя бабуся: афористично, образно. Пише: колектив, яким вона керує, має трудового стажу 1700 років (чуєте, лежебоки!). Із сапою. Із серпом. Із дійницею.
Але ви послухайте ще, чим поділилася зі мною ця дивовижна жінка:
«Що таке гуцульська мелодія для гуцула? Це рідна кров і серце. Я про це маю живу легенду. Мій рідний вуйко Миколай у війну дійшов з воєнними обов'язками аж на Урал (вивозили спорядження стратегічних заводів). Був звичайний буденний день, кипіла робота, сотні воєнних і він, Миколай, як керівник того дійства, були зайняті до краю, а тут з Москви головний диктор того часу Юрій Левітан оголосив: «Важное сообщение ТАСС: Сегодня наши войска освободили часть западной Украины - Буковину». І заграла «гуцулка». Тут мій вуйко, сильний, загартований в боях чоловік, закричав скільки сили: «Ой, люди добрі, ой!» - і повалився, як підкошений, додолу. Всі збіглися, дивувалися, чи зірвався снаряд, чи що інше сталося, прибігли лікарі А коли він отямився, спитали, що було з ним. «Та це ж гуцулку по радіо заграли, товариші, ви чуєте?!» Зрозуміло, ніхто з них не міг чути, хоч би й сто раз прозвучала «гуцулка», а от Миколай трохи не вмер, як почув. Чому?
Та тому, що так само падали б у сердечнім запалі венгри - від чардашу, румун - від сирби, поляки - від краков'яка, греки - від сіртаки, дагестанці - від лезгинки в хвилину своєї національної радості»...
P.S.
Дасть Бог - 6 жовтня 2010 р. Фрозіні Гулей буде 80!
Я не знаю, чи мені коли виповниться 80, і тому я хочу, щоб про такі речі знали інші. Не думаю, що порушую тайну приватної сповіді. Там такі є місця, що кров холоне. Але, бачите, жінка говорить про те, чого багатьом із нас не вистачає: морального здоров'я, знання свого і сили духу.
ІЗ ЗАПИСІВ «СЕРДЕЧНОЇ ЛЮТОСТИ»ВИСТУП в УКРАЇНСЬКОМУ ДОМІ під час організаційного засідання УНР (Української Національної Ради):
(Уточнити дату у Д. В. ПАВЛИЧКА!!! Цей виступ публікувався у пресі!)
Шановне товариство!
Не маю наміру приєднуватися до «голосільників» над руїнами мови титульної нації Української держави. Хто хоче вести свою партію у хорі плакальників - хай плаче у хусточку свого розпачу.
Хто має намір укотре просити - хай сідає під стіни Лаври із простягнутою рукою і просить милостиню. У цій залі прошаків немає. У цій залі немає самозванців на роль національної еліти. Тут присутні свідомі свого покликання люди.
Тут - винятково ті, хто може тільки вимагати.
Вимагати найрішучішим чином від усієї раті державних чиновників, які харчуються на гроші платників податків, на наші у тому числі гроші, не мало - не багато, а лише неухильного виконання Основного Закону Держави, одна із статей якого чітко й однозначно визначає українську мову як єдину державну.
