Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

Причину, чому Якобуса вирішили послати вчитися до Гаагського університету, панотець Пінаар пояснив як нагороду за успішне закінчення місіонерської школи. За його словами, це й був той приємний сюрприз, який він нібито давно збирався піднести своєму улюбленцеві. Пінаар сказав, що гаяти час на сільську практику Якобусові нема сенсу. В майбутньому йому однаково доведеться працювати в місті, і найімовірніше в самій Холландії.

Закінчити університет Якобус не встиг.

У вересні 1960 року, коли в індонезійській Новій Гвінеї почалася партизанська війна, голландський парламент спішно прийняв закон «Про часткову зміну управління Західним Іріаном». Мова йшла про часткове виконання плану про надання Західному Іріану «незалежності». Здійснити цей план повністю голландці не були готові. Усвідомлюючи хисткість свого становища, вони розуміли, що однією впертістю Західний Іріан не втримати. Та вони не думали, що події розвиватимуться так стрімко. Погрози Індонезії, як виявилося, були далеко не пусті. Від слів індонезійський уряд перейшов до діла. В джунглях Західного Іріану раптом з'явилися цілі партизанські армії.

У Холландії поспіхом почали створювати так звану «Раду Нової Гвінеї». Її рекламували як «дорадчий орган» при генерал-губернаторі. У цей «орган» входило 28 чоловік папуасів та європейців, дванадцять з яких призначав генерал-губернатор. Решту треба було обрати.

Ніяких виборів у Західному Іріані ніколи не було. Папуаси не розуміли навіть, що це таке. Поліція і солдати зганяли їх на виборчі дільниці, потім кожного підводили до стола виборчої комісії і пропонували пошепки назвати ім'я «свого» кандидата. Папуас, звичайно, ніякого кандидата не знав. Європейці, які сиділи за столом, підказували йому потрібне ім'я і фіксували: проголосував за такого-то.

Вибори відбулись у лютому 1961 року. Якобус повернувся в Холландію через місяць. Його викликали раніше, але він запізнився. До «ради» його одначе обрали. Заочно.

Майже всі наші розмови з Якобусом я записував на магнітофонну плівку, боявся, щоб чогось не пропустити.

Пригадую, був чудовий амбоїнський вечір. Перевернутий серп місяця, зорепад, солонуватий вітерець. Ми сиділи біля моря. Якобус розповідав далі:

— Мені було шкода залишати університет, але в Гаазі мене затримало не це. Я не уявляв себе в ролі державного діяча. Відправив молебень, щоб господь допоміг мені розібратися в політиці. Потім накинувся на газети, раніше я їх ніколи не читав. Тепер я купував їх щодня. Мені здавалося для політика головне — читати газети, байдуже які.

Мені стало страшенно прикро, коли з'ясувалося, що моя шалена підготовка була зовсім не потрібна. У Холландії, тільки-но я прилетів, мені вручили папку готових промов і наказали виступати з ними в тих районах, де активно діяли партизани. Панотець Пінаар тоді сказав мені: «Сину мій, твої одноплемінники забули страх перед богом. Вони переховують бандитів, які називають себе партизанами, дають їм харч і навіть служать у них провідниками, коли ці бандити нападають на білих людей. Не шкодуючи сил, закликай їх до покори, нагадуй про караючий меч. Ти папуас, твої уста напоумлять заблуканих».

Його превелебність і досі розмовляв зі мною, як з маленьким сином джунглів. Йому було важко усвідомити, що я вже дорослий і чотири роки вчився в європейському університеті.

Я наївно думав, що мені належить виконати важливу самостійну місію. Насправді я був для них дресированим какаду. Їм потрібна була тільки моя папуаська фізіономія. Вони так старалися, що переконали мене вирядитися по-місцевому — почепити пов'язку на стегна. Біля західно-іріанських міст багато малайських сіл, у звичному вбранні мене могли вважати за малайця. Чиновникам з канцелярії генерал-губернатора здавалося, що тоді мої виступи перед папуасами не мали б успіху. Вони хотіли, щоб у мені зразу всі бачили папуаса.

Ми їздили в броньованому автомобілі. Крім озброєного шофера, в поїздках мене супроводжували двоє перевдягнених поліцейських, Френк Стаут і Ронні Найкер. Ронні був старшим. У Західний Іріан він приїхав з Амстердама. Він і там служив у поліції. У Холландії Ронні сподівався дістати офіцерський чин. Він був років на сім старший за мене, довгий і дуже флегматичний.

Мені сказали, що це охоронці, вони приставлені до мене як до депутата. За інструкцією, вони корилися мені, але з багатьма застереженнями. Всі застереження підкріплювались аргументом «з метою особистої безпеки». Ронні Втручався буквально в усе: з ким я розмовляю, про що, чим цікавлюсь. «Пане депутат, мені здається, ви порушуєте інструкцію, з метою вашої безпеки я змушений перервати цю розмову». Його ввічливість була розрахована на дурнів, я не відчував у ній нічого, крім тупого презирства.

Для виступів мені дали дванадцять тем, точніше, тема булл одна, але з різними варіаціями. Залежно від того, в якій місцевості я виступав. Яку де проголошувати промову, визначав Ронні. Мітинги теж улаштовувала поліція. Моє завдання зводилося до того, щоб піднятися на трибуну й читати. Слухати мене ніхто не хотів, людей на мітинги зганяли силоміць.

Взагалі слухати промови папуаси дуже люблять. На святах навіть змагаються, хто краще виголосить промову. Пам'ятаєте, я розповідав про нашого старосту Бонай-Боно? Він міг говорити годинами. Про що завгодно, часто зміст промови можна було передати двома фразами, але всі з цікавістю слухали. Папуасам подобається, коли людина говорить не затинаючись і, говорячи про серйозне, всіх уміє веселити. Тоді її із задоволенням слухають. А я стояв на трибуні, читав і плутався в словах. Ніякої папуаської писемності ще немає, не розроблено ні синтаксис, ні фонетику, але тексти всіх моїх промов були написані мовами папуасів. Слова ніби папуаські, а побудова фраз і транскрипція слів голландські, тому я і плутавсь. І мене ніхто до пуття не розумів. Звичайно, я міг постаратись якось зацікавити публіку. Треба було триматися вільніше й говорити без папірця. Ронні боявся, щоб я не сказав зайвого. Він кілька разів переривав виступи через те, що я переставав читати й починав говорити від себе. Його тупість переходила всякі межі. Він завжди стояв біля трибуни і по другому примірнику промови стежив за текстом. Я не можу сказати, що він був боягузливий, просто така людина, для якої все життя визначалося двома категоріями: «належить» і «не належить». Рідкісний тип поліцейського флегматика.