Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

Океанії. Саме Марат, один з найкращих медиків Європи, видатний фізик, хімік, визначний філософ, письменник і журналіст, який усе своє життя підпорядкував інтересам революції, міг бути для Маклая взірцем служіння людям. Де його, Маратові, слова повторив Маклай, відповідаючи одного разу на запитання, що він думає про обов'язок таланту: «Талант дано людині для накопичення і щонайдосконалішого осмислення різних знань, потрібних як зброя п боротьбі за досягнення гуманістичних цілей суспільства, По всяка обдарованість є власність не особиста, а завжди суспільна. Тому суспільна, що природа, наділяючи того чи Іншого суб'єкта певними здібностями, дбає не про щось одиничне, а про єдине ціле, тобто про гармонійний, а отже, гуманістичний розвиток усього людства. Ми не знаємо поки що самої механіки цього явища, але що воно не випадкове і випливає з природних законів доцільності — незаперечно».

На той час у науці ще не було поняття партійності, але Марат був, мабуть, першим європейським ученим, який на практиці показав, що будь-яка з наук, навіть фізика і хімія, є і мають бути партійними. «Якщо вчений, хай то буде фізик чи хімік, — казав він, — заявляє, що його робота обмежується стінами лабораторії, він верзе нісенітницю, будь-які пошуки на щось спрямовані й неодмінно містять у собі не тільки суто академічну ідею, але також практичну й моральну. Чому й кому вони служать? — запитання не пусте й ніким не вигадане. Воно неминуче. Яка ваша моральна позиція, така й підпорядкованість вашої праці».

Полум'яний Марат — ось хто був одним з ідейних натхненників Маклая. І тому, певно, прагнула наслідувати Марата й Кетрін Шеффер.

Та вернімося до Амбоїни.

Ми спинилися на цьому острові, щоб зустрітися з учителем Якобусом. У Богорі доктор Сурото розповідав мені про нього як про людину, життя й боротьба якої — блискуче підтвердження наукових висновків Маклая про однакову природну повноцінність народів усіх націй і рас.

— На Новій Гвінеї, — сказав доктор Сурото, — ви ще побачите людей, які не піднялись у своєму розвитку вище за кам'яний вік. Та якщо ви познайомитесь із Якобусом, у вас не лишиться сумнівів, що папуас здатен думати й відчувати так само, як усі. Наперед визначеним дикуном ніхто не народжується. Все залежить від того, в яке людина потрапляє середовище і які воно дає йому знання. Це, звичайно, звучить банально, я не відкриваю нічого нового, та не слід забувати, що расизм живий. Вчення Маклая для багатьох давно стало істиною, проте мільйонам інших за свою людську гідність і досі доводиться боротись. Заклик узаконити рівноправність усіх націй і рас для них поки що тільки бойове знамено.

Вилітаючи з Джакарти, ми дали йому телеграму, і він зустрів нас в аеропорту. Те, що я з Радянського Союзу, здавалося, його анітрохи не здивувало.

— Доброго дня, радий з вами познайомитись, — подавши руку, з усмішкою сказав він по-малайському з легким голландським акцентом.

Середній на зріст, білозубий, з акуратною борідкою і короткою зачіскою «напівбокс». На правій щоці три звивисті смужки — випалений знак племені. Та він ледве помітний. Шкіра на обличчі гладенька й не дуже смаглява, ясно-вишневого кольору. Годинник, перстень, у лівій руці недбало згорнута в трубку газета.

Таким я побачив першого на своєму шляху папуаса.

Якобус народився в невеличкому лісному селі на березі річки Балім. В якому році це сталося, він може сказати тільки приблизно, Літочислення у папуасів немає і народження дітей ніяк не реєструється. Вік визначають за чотирма періодами: хлопчик, молодий чоловік, повноправний чоловік, тобто одружений, і, нарешті, старий чоловік. У Холландію[57] Якобус а завезли хлопчиком. Мабуть, йому було тоді років сім. Він умів уже стріляти з лука й ловити острогою рибу.

Що таке місіонерська школа, та й взагалі школа, у племені охело не знали. Добровільно віддати свою дитину кудись, де живуть лише білі люди, ніхто б не погодився. Якобуса забрали з села обманом. Той день він пам'ятає добре. У критій зеленій машині до них приїхали троє солдатів і священик у чорному. В селі всі перелякались і кинулися хто куди. На таких машинах солдати часто вивозили з сіл молодих чоловіків. Казали, що їх везли будувати якісь дороги.

Нежданих гостей зустрів один староста, решта поховалися. Старосту звали, здається, Бонай-Боно, Великий Бо-пай. Він був низенький і худий, але дуже поважний, завжди носив у вухах дві здоровенні черепахові сережки, які звисали аж до плечей. Одна сережка не давала б йому тримати голову прямо. В селі його дражнили Безносим Какаду. У нього помер старший син, і він відрізав собі носа и жертву добрим духам.

За звичкою Бонай-Боно приготувався виголосити перед білими людьми привітальну промову, але священик сказав, що він поспішає і вислухати промову старости не може. Сьогодні йому треба встигнути ще в інші села. Добра католицька церква послала його розвозити подарунки людям охело. Для чоловіків і жінок у нього є красиві хустки і намисто, а хлопчикам і дівчаткам він привіз багато смачних ласощів. Нехай же всі жителі села швидше йдуть до машини.

Погладжуючи на грудях мідну бляху старости, Бонай-Боно недовірливо скоса позирав на солдатів.

— Бонай-Боно хоче знати, — сказав священик, — чому Тут ці солдати. Але Бонай-Боно ще не бачив, скільки коштовних речей лежить у машині. Дорога до села Бонай-Бо-но пролягає повз села племені вароп, а хто не знає, що люди вароп розбійники?

— Вароп борле, — нахмурившись, буркнув Бонай-Боно, — вароп погані. Вони вбили вождя племені вадам.

— І зробили з голови вождя череп ворога, — додав священик. — Вароп усіх грабують і вбивають, а від солдатів тікають у джунглі.

Згадувати ту розмову Якобусові тепер смішно й сумно. Обдурити мудрого Бонай-Боно було дуже легко. Йому й на думку не спадало, чому це раптом хтось надумав прислати його людям подарунки. Одержавши з рук священика квітчасту хустку, він тут-таки почав нею розмахувати і всіх кликати в село.

Якобус і його мати все чули, вони ховалися за два кроки від того місця, де стояв староста. Мати тримала Якобуса за руку, не пускала до