Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
У. М. КЛАРК, австралійський етнограф
1898 р., Сідней
На карті цей острівець не зразу й знайдеш. Легше знайти Серам — найбільший острів Молуккського архіпелагу. Амбоїна поряд з ним, трохи на південь. Від Джакарти гвинтомоторна «дакота» летить вісім годин: над Яванським морем, через море Флорес і морс Байда.
Амбоїна… Перед очима, виграючи всіма на світі барвами, стоять у прозорій бухті підводні коралові сади, височить над островом лазурне громаддя гір. Ніби знову піднявсь я на вершину, мовби знову наяву виблискує в улоговині біля синього моря славне містечко Амбон — умита сонцем білина серед соковитої смарагдової зелені.
Пригадую святковий вечір у селі. Ніжні звуки бамбукових флейт, подзвін цикад, таємниче шепотіння листя. Довкола багаття — запальний танок молуккських дівчат. Осяяні місячним світлом красуні Океанії. В руках у них чаші і з пелюстками троянд. Квіти в косах, у губах, з квітів сплетені спідниці. Здається, танок ніколи не скінчиться. Мов зачаровані, дивляться на дівчат хлопці.
Настає північ. Лагідно хлюпотить море, лунко хрускають під ногами тоненькі перлові скойки. На темному прузі обрію, наче фантастичні жовтогарячі зірки, палають смолоскипи. Легенький бриз; разом з вологою прохолодою пливе на берег протяжна пісня рибалок.
Перше проміння сонця, на деревах заблищала роса. Я никаю лісом, никаю зачудований: квітнуть обвиті ліанами каштани, поряд з пальмами замріяно погойдує віттям могутній бук, купає у лісному озерці свої коси плакуча верба. І вже зовсім несподівано — величезна, вчотирьох не охопиш, верба срібляста…
Прислухаюсь — і чую то зяблика, то синицю, то дрозда. А то раптом — соловейко… Де ж це я? В Океанії чи на рідній Україні? За морями-океанами чи вдома, у Богуславському лісі?
Неповторна чарівність Амбоїни в незвичайному поєднанні химерно-екзотичного і давно тобі знайомого. Мене не полишало дивне відчуття, ніби колись я тут уже бував. І не тільки тому, що тут, за екватором, багато що нагадало ту природу, серед якої я народився і виріс.
Мене вразив Амбон. Маленька столиця Молуккського архіпелагу так схожа на Ялту, що мимоволі забуваєш про відстань, яка їх розділяє. Неначе розпал літа і ти знову на Південному березі Криму. Так само, як у Ялті, барвисто, така ж суміш східної і європейської архітектур. Деякі будинки ніби скопійовані з ялтинських. Ті ж вузенькі вулички, круті кам'яні сходи, забудована по один бік крамницями й ресторанами широка набережна. Кінчається бруківка, і ось уже розквітчаний купальниками і парасольками пляж. Линуть по морю білі яхти, спінюють зелено-синю морську гладінь катери, які буксирують водних лижників. Гомін, сміх, музика із сотень транзисторів.
Далі просто з води підносяться гори. Біля їхнього підніжжя відполіровані хвилями валуни, вибухи сонячних бризок і піна прибою. А вище — пальми, бамбукові зарості, варингіни, квітучі олеандри. Там уже не Крим, там тропіки, екзотична країна Молуккія. Але ще вище — ліс, де цвітуть достоту київські каштани і співають геть-чисто українські соловейки.
Звичайно, я розумів, що все навколо — тільки зовнішня ідилія, що на цьому чарівному острові, як і скрізь на білому світі, немало горя і страждань, але було радісно від того, що мої враження від природи Амбоїни майже цілком збігалися з тим, що говорив про неї Маклай сто років тому.
«Окремі пейзажі Амбоїни, — писав учений в одному із своїх записників, — вражають схожістю з Малоросією, особливо озвучені співом птахів ліси на узвишшях. Ніколи не думав, що це мене може так сильно зворушувати. Часом, забравшись рано-вранці на яку-небудь з поблизьких верховин, я просто з гордістю відчував себе малоросом, зовсім не думаючи при цьому ні про те, щоб погамувати свою надмірну пристрасть, ні про те, щоб розважливо оглянутися довкола.
Напевне, щоб пізнати, які принадні для нас картини рідної вітчизни, треба побути від них на значній відстані й побачити раптом щось таке, що нагадує ці картини. Хоч який холодний, здавалося б, розум, мимоволі впадаєш у сентиментальність, анітрохи, втім, її не соромлячись. Саме це останнє в амбоїнських екскурсіях стало для мене новиною…»
Адже він вважав себе людиною, чиї почуття завжди під контролем холодного розуму, не здатного ні на які захоплення, і ось маєш…
Амбоїна була для нього проміжною базою між Явою і Новою Гвінеєю. По дорозі до Нової Гвінеї він купував им цьому острові подарунки папуасам і всілякі припаси. Потім, вертаючись у Батавію, зупинявся тут, щоб підлікуватись у місцевому госпіталі й трохи відпочити. Але відпочивати Маклай ніколи не вмів.
Пише 15 січня 1874 року в Бату-Гадьє — резиденції голландського управителя Амбоїни:
«Відчувається біль в усьому тілі, дуже опух. Кольки і біль у печінці досить відчутні. Вдень нема ніякісінького бажання щось робити. Вночі не знаєш, як лягти й повернутися без болю, не можу до того ж і спати.
Думаю написати заповіт…»
Думає про заповіт — отже, почуває себе справді кепсько. Проте думки про смерть швидкоплинні. Вони гаснуть, ледь устигнувши виникнути. Потужний, діяльний мозок ученого зайнятий іншим, куди складнішим. Він розмірковує над сутністю релігії і роллю праці в процесі мислення.
Увечері того ж дня, пересилюючи біль у розпухлих під ревматизму суглобах пальців, Маклай пише в Бюйтензорг Кетрін Шеффер, дочці директора ботанічного саду, листа, в якому ніби мимохідь робить чергове вражаюче для свого часу наукове відкриття, однак, як
