Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде… - Володимир Олександрович Яворівський

– Вчора з Артуром зустрічалася. Конфіденційно. Він розуміє, що головне – вивести з гри Янку! «Янка! Ґоу хоум!» – це ж команда Артура вигадала. А з ним – порозуміємося. Ти не знаєш, скільки я для нього доброго зробила. І земельки, і мисливських угідь, і дачних ділянок на Дніпрі, Десні, Стугні, Росі, Ірпені, Сіверці… І лісів, і резиденцій… – Людмила аж задихалася, згадуючи і перераховуючи назви річок довкола Києва. – Зранку губернаторам дала вказівку від твого імені: де перемагає вона – її голоси скидають Артурові. Щоб тільки не вона, не Янаконда! Тільки не вона! – аж траснула по інкрустованому журнальному столику збабченим білим кулачком з кількома золотими перснями. Знала, що йому сподобається оце «Тільки не вона!» А більше він нічого і не хоче чути.

– А чого не мені її голоси? І чому не спитала мене, Людко? Чого? Я – Президент держави, а не ти! – Павлові не подобалося це постійне самочинство Людмили, яку Ксеня впхала йому в керівники патронажної служби, бо не хотілося хатніх сварок. Вечірніх і вранішніх Ксениних «планірок», які псували настрій. У другій каденції все докорінно поміняю!

– Ми з Ксенею порадилися і вирішили. Ксеня не помиляється, Павле. Дочка ґенерала мислить стратегічно. Інтуїція в неї всепроникаюча. Кобра може брати в неї майстер-клас.

«Моє тіло (ні, моє єство!) свавільно розкинулося на сіні, не чинячи найменшого опору. Городища йшли небом обіч Чумацького Шляху, і я заплющила очі.

Коротка ніжно-болюча блискавка ввійшла в мене на єдину мить, прокотилася всім тілом, вибухнула і розколола мене на друзки. Щось полетіло далеко в небо чи щось увійшло глибоко в землю – не знаю. З радості чи з розпачу я голосно закричала, чомусь звертаючись до Господа. Павлуньо закрив мої уста поцілунком, і я стихла.

Мене вже нічого не боліло, моє єство впивалося нечуваною досі насолодою. Я обезволіла повністю, затискала в кулаках жмутки пахучого сіна, радісно віддавалася і віддавалася йому, і він поцілунками гасив мої стогони і крики.

Іноді проривалися у свідомість цвіркуни з копиці сіна, зоряний Ківш у небі над моїми очима, репетувала жаба під берегом.

Гукала мене мама із двору…

Він кинувся у воду і поплив до протилежного берега.

Мене знову кликала мама. Я накинула платтячко. Намацала вже просохлі плавки, а ліфчика не знайшла, бо засвербіло під лопатками. Вилізли крильця, випросталися, і я нечутно перелетіла у наш двір».

Після розмови з Павлом Люд-Кар не квапилася до президентського виборчого штабу. Вона, як і пажерлива до грошей челядь, вже знала виборчі «прибутки» свого патрона. Сперечалися лише за різницю в два-три відсотки. Це розуміли всі, крім Хазяїна. Всі перешіптувалися про те, що він не хоче цього знати.

У Людмили була одна морока: хто більше набере голосів у першому турі – Янаконда чи Алігатор? Яна чи Артур? Яка різниця між ними буде? Щоб вчасно зорієнтуватися.

З Артуром у мене стосунки не гірші, як із Павлом. В найближчому оточенні Янки моїх людей також вистачає. Але Артур мені дуже багато винен. І він це знає.

Вона ніжно любила себе за те, що вчасно, задовго до революції, зорієнтувалася і пробилася в подруги Ксені – дружини майбутнього Президента, бо могла б уже сісти і відбувати термін. Надійно сидіти, а так… пісня… під фонограму… Караоке…

У штабі робити нічого. Хай «шнурки» імітують бурхливу боротьбу за Хазяїна, заробляють свої гроші і вчаться театрально розводити руками. Правда, більшого вони зробити не могли. Винен Павло. Треба було з перших днів віддати мені в руки владні віжки… а не тоді, коли все вже втрачено.

Човен зачерпнув бортом води…

Вона сказала охоронцеві, що сидів на передньому сидінні:

– Додому! Пару годин подрімаю, в штабі нічого робити.

«Мама були п’яненькі, бо розносили пенсію по Городищах та по хуторах. Крилець моїх не помітили. І порваного крильцями платтячка також. І те, що я вже жінка, що спробувала раю – не помітила також. Хоч мені здавалося: це побачить кожен стрічний. Мама попросила, щоб я здоїла корову, а сама пішла, ледь похитуючись на стежці, спати до літньої кухні.

Я хутенько видоїла нашу теплу Майку. Її пругкі, теплі дійки в долонях чомусь вперше так зворушували мене, що я заплющувала очі і затамовувала подих. Не розуміла, що сталося зі мною чи з Майкою…

Накрила марлею дійницю. Напружила крила і полетіла до ставка. Павлика вже там не було. Тільки білів ліфчик на вершечку копиці. Та йшли кудись розкидані по березі мої стоптані сандалики. Опустилася на столочене нашими тілами сіно. Воно було навіть не теплим, а – гарячим, тому на нього не сіла роса.

Це місце я не забуду ніколи. Приходитиму сюди навіть узимку. Тільки я знатиму, що значить для мене оцей п’ятачок Городищ…

Згребла жмутик гарячого сіна, запхнула його за пазуху і полетіла до нашого дворища. А ну ж бо занесу йому теплого молока від Майки. Він же, мабуть, натомився зі мною, нетямущою. Налила глечик по вінця і понесла. На ґанку зустріла свою вчительку, його маму Оксану Василівну, що мила ноги в поліетиленовій мисці.