Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
2 квітня. Вітер був супротивний, тому довелося веслувати весь день уздовж берега о. Айдуми. Я вирішив переночувати коло Вайкали.
Ось що я тут довідався від тубільця в пірозі. Папуаси моєї колонії в Айві гадали, що завдяки сусідству зі мною вони будуть у цілковитій безпеці, втратили пильність і взагалі перестали думати про можливість несподіваного нападу. І ось одного дощового похмурого ранку, коли начальників та більшості чоловіків не було в селищі, а інші через дощ спокійно спали, одні в своїх пірогах, інші — в бараках, раптово, без галасу з'явилися безліч папуасів-во-рогів (з бухти Бічару). Всі вони були добре озброєні і, щоб надати собі застрашливого вигляду, вимастили обличчя чорною фарбою. Заскочивши маленьке селище зненацька, вони кинулися на сплячих, не милуючи й жінок. Один з перших куренів, що зазнав ворожого нападу, належав старому радьї Айдуми, якого саме не було вдома. В курені спали його дружина й дочка (гарненьке дитя років п'яти-шести). Бідна мати, хоча й була поранена двома ударами списа, все-таки знайшла сили добратися з дочкою до моєї хатини, де сподівалася врятуватись. Інші тубільці колонії подалися за нею, принаймні ті, хто не був тяжко поранений й мав силу дістатися туди; таким чином моя хатина стала центром побоїща. Нападаючих було близько сотні, тимчасом як у селищі чоловіків лишилося не більше дюжини, а то багато жінок і дітей. Певна річ, люди Айдуми були вщент розбиті. Мої семеро слуг не допомогли їм, боячись, що їх самих уб'ють за таке заступництво. Переможці не задовольнилися тим, що поранили та вбили близько десятка людей Айдуми (чоловіків і жінок), вони, впевнившись, що рани дружини радьї Айдуми смертельні, порубали на шматки її доньку. Відрубану голову з частиною тулуба й рукою, яка безживно хилиталася, настромили на списа й урочисто понесли в горн.
Потім я довідався, що причиною цих убивств була давня ворожнеча й давно задумана помста. Після вбивства почали грабувати мої речі, і грабунок цей тривав до третьої години пополудні. Лише тоді гірські тубільці рушили назад, несучи як трофей дитячу голову, ведучи в полон двох молодих дівчат та хлопчика й тягнучи речі, награбовані в моїй оселі.
І все-таки один з моїх людей — амбоїнець Йосиф — не стратив геть голови. Він і ще двоє попливли в маленькій пірозі до великого падуакана (велике торговельне прау з Макасара), який прибув нещодавно для мінової торгівлі з тубільцями цього берега. Він переконав анакоду тубільного прау послати шлюпку з озброєними людьми, щоб урятувати бодай частину моїх речей. Вони дісталися в Айву надвечір і заскочили людей Наматоте й Мавари, коли ті розбирали й ділили здобич, тобто мої речі. Стомлені денними пригодами, тубільці, побачивши озброєних людей, не стали чинити опору, і мої люди зібрали рештки мого майна й віднесли до падуакана.
Хоч яка несподівана й прикра була ця звістка, та вона мене скоріше зацікавила й розсердила, ніж збентежила або налякала. Я остаточно вирішив вернутися в Айву. Тож дарма що люди були стомлені й заперечували, я змусив їх гребти всю ніч між островами Мавара й Сімеу.
3 квітня. На світанку ми були в Маварі. Я зійшов на берег цього разу озброєний, бо побоювався, що люди Мавари, які також брали участь у грабунку, можуть поставитись не дуже приязно до моїх відвідин. Я хотів бачити капітана Мавари, фізіономія якого мені не подобалась і якого я вважав разом з радьєю Наматоте головним призвідцем убивств та грабунків. Я попрямував до його хатини, але там нікого не знайшов, окрім двох баб, які дуже налякалися й забилися в куток халупи, та кількох заплаканих дітей. Я був майже певен, що капітан та інші тубільці-чоловіки, не сподіваючись мого візиту, поховалися десь поблизу. Може, побоюючись, що я одразу почну чинити розправу над ними, вони, забачивши мене озброєного, коли я скочив з урумбая на землю, повтікали в ліс. Розправлятися з ними я поки що не хотів, а з жінками та дітьми й поготів, тому, не добившись від них нічого, я повернувся на урумбай, і ми рушили до о. Наматоте, де, як сказав стрічний тубілець, був падуакан та мої слуги.
Незабаром ми побачили падуакан, який стояв на якорі в протоці, що відділяла о. Наматоте від суходолу.
Нетерпіння моїх людей в міру наближення до нашої мети зростало, і останні півгодини гребці добре справляли своє діло. Коли ми були вже близько, від падуакана відійшла шлюпка, в якій сиділи Иосиф, Лопіс, Ахмат та один з моїх людей із Сераму. Я зрадів, що Лопіс догадався приїхати, бо тільки від нього я міг узнати правду, бодай приблизно, про те, що скоїлося. Тільки-но шлюпка підійшла, я покликав його у свою каюту. Він схопив мою руку й, здавалося, був дуже розчулений; а коли прийшов Давід, його земляк, він кинувся його обіймати й мало не плакав. Я звелів йому розповісти все, що він знає, додавши, що багато вже чув, але бажаю знати від нього подробиці, його розповідь багато чим відрізнялася від того, що я вже чув, і це було цілком природно, адже я розпитував учора тубільця через перекладача, людину з Сераму, а той, як з'ясувалося, мав причини не перекладати всього, що йому говорилося. Лопіс почав свою розповідь, палко запевняючи, що вся ця пригода була спільною справою людей Бічару, Наматоте, Мавари й залишених мною людей із Сераму. Приватна помста була причиною вбивства дружини й доньки старого радьї Айдуми. Зваблені моїми речами, люди Наматоте, Мавари разом з моїми слугами із Сераму вирішили віддати на поталу родину й друзів старого Танеме, радьї Айдуми, пограбувати мене й звалити всю провину на людей з бухти Бічару. Иосиф був переконаний у цьому і запевняв мене, що коли він почув крики і гвалт сутички на березі, то, щоб зустріти напасників, роздав усім нашим людям зброю, порох і кулі. Люди мої справді почали стріляти, але, як запевняв Йосиф, стріляли холостими зарядами, без куль, і не через те, що боялись, аби їх не забили жителі Бічару, а тому, що були з ними заодно.
Це здалося мені цілком правдоподібним, бо я
