Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

жили люди. Тубільці мешкають більше у своїх пірогах, на платформах яких розташовуються їхні родини. Піроги ці мають досить добрі покрівлі з «кальян» (міцні циновки з листя пандана). Коли пірога підходить до піщаного берега, її витягують з води і переобладнують у курінь, де тубільці живуть тижнями, займаються «чарі моканан» — ловлять рибу, збирають у лісі плоди хлібного дерева, ставлять пастки на птахів, іноді навіть обробляють у лісі невелику плантацію таро та солодкої картоплі, зрідка навідуючись туди, щоб зібрати плоди. На одному місці вони лишаються недовго.

Увечері ми підпливли до островів Койра, у глибині бухти Тритон. На березі зустріли кількох жителів Айдуми, яких послав радья чекати нашого прибуття. Один з них, на ім'я Ямба, вирізнявся своїм високим зростом і неабиякою силою. Треба було тут знайти провідників, які знають дорогу до озера в горах, бо радья Айдуми та інші берегові папуаси тільки чули про це озеро. У пірозі в супроводі радьї Айдуми та двох його людей — Ямби і Туро-на — я вирушив до Ломіри, де ми сподівалися зустріти кількох вуоусірау й умовити їх піти з нами…

За кількома скелястими островами біля підніжжя високої і крутої гори Арори була бухточка. Окрім трьох пірог на ній, ми побачили на березі нещодавно вибудуваний курінь. Зелене листя на покрівлі ще не встигло пожовтіти. Біля багаття сиділи жінки. З куреня нам назустріч вийшли кілька чоловіків. Серед них я побачив Хукома Драмая, начальника вуоусірау, який був у мене разів зо два. Він дуже шанобливо підійшов, уклоняючись та прикладаючи руку до голови, і відрекомендував мені кількох гірських жителів, вуоусірау, назвавши одного з них навіть «капітан», при цьому додав, що всі вони тут шукають для мене тварин і привезуть їх, повернувшись з Лакахії. Я сказав йому, що маю намір вирушити сьогодні ж до оз. Камака-Валлар, і додав, що мені потрібні люди. Після кількох протестів усе владналось, принаймні на словах, і я роздав тютюн, що привіз його з собою.

Назва «вуоусірау» походить від слова «вуар», що означає «гора». Ці тубільці не відрізняються від інших. Відмінність кольору шкіри й зросту трапляється в них у такій же мірі, як і в прибережних жителів. Між жінками я побачив дівчинку років тринадцяти, великі темно-карі очі якої з довгими віями могли викликати захоплення у найвибагливіших цінувальників жіночої вроди. У вуоусірау я також побачив собак, цілком схожих на собак берега Маклая. Прибережні папуаси собак не тримають…

У двох чи трьох місцях нам трапилися розвалені курені — тимчасові житла вуоусірау. Я зрадів, коли через дві години ходи мені сказали, що ми на вершині хребта й що тепер ми будемо спускатись…

Ми спускалися до болота. Цими ночами тут ішов дощ, а тому стежки були слизькі й мокрі. Потім піднялися до покинутої плантації, де сонце мене вкрай стомило. Плантація була чимала, на ній стирчало кілька товстих пеньків, зрубаних на три-чотири метри над землею. Аби так зрубати дерево, а роблять це, щоб позбутись тіні, навколо нього зводять поміст. Це раціональніше, бо на поміст зусиль витрачають утричі менше, ніж на рубку дерева при корені…

За плантацією було ще два довгих на палях курені, які нагадували мені халупки негритосів на о. Лусоні. Палі складалися з трьох зв'язаних тонких кілків, що знову свідчить про прагнення полегшити роботу й про кмітливість…

Перед заходом сонця прийшов до двох хатин, дуже стомлений, з пухирями на ногах, натертими в промоклих черевиках, і дуже голодний. На мене чекав сюрприз: Давід забув узяти каву й цукор, на які протягом останніх трьох годин я дуже сподівався. Мусив задовольнятися вареним рисом і сушеною яловичиною.

23 березня. Ніч у хатині проспав непогано, а що не було кави, то випив трохи несмачної рисової юшки і, взявши приладдя для малювання, пішов до озера, яке було за п'ять хвилин ходу від хатини. Ми прийшли до піщаного берега, де було багато сухих дерев, з яких одні ще стояли на березі, інші ж стирчали з води або лежали в ній. А далі од берега з води виднілися вже самі верхівки дерев.

Озеро було не широке, але дуже довге. Недалечко від берега підносилися два острівці. Гори навпроти тяглися довгими одноманітними хребтами на ост і норд-ост. Навколо острівця виднілася смуга сухих дерев — почасти на березі, почасти у воді. Обох кінців озера на південь і на північ не можна було бачити: їх затуляли виступи мисків. Накидавши ескіз озера з берега, я відплив у супроводі радьї Айдуми та двох папуасів у пірозі на його середину.

Тут краєвид був інший, набагато мальовничіший. Високі гори з красивими контурами замикали озеро, яке мало неправильну форму; багато мисків та острівців урізноманітнювали його. Його довжина була втричі більша, ніж ширина. Я гадаю, що бистрою легкою пірогою його можна було перепливти у довжину з півночі на південь години за дві, обійти навкруг (якби була гарна дорога) годин за вісім-десять. А коли зважити на тутешні стежки, тубільці сумнівалися, що можна управитись навіть за три дні.

Окрім сідловини в горах на захід, яку ми вчора перейшли, знайшлося одне низьке місце на південний схід, між високою горою Apopa та другою. Я зробив ще два малюнки і був ощасливлений, виловивши три екземпляри одної рибки, що водиться в цьому озері. Є тут ще й інша, але ловити її можна тільки на гачок, бо живе вона на глибині.

Повертаючись назад, я оглянув прямовисні білі скелі, на яких видно було дві рівнобіжні, одна над одною, лінії; нижня була приблизно на 150 сантиметрів, друга — на 3 метри від постійного рівня озера. На камінні, стовбурах та гілках дерев, що стояли у воді, я зібрав кілька екземплярів губки. Ця знахідка навела мене на думку, що оз. Камака-Валлар було колись затокою або ж мало якийсь зв'язок з морем. Знайдені черепашки молюсків, які і нині живуть в озері, роблять це припущення досить вірогідним. На мої запитання про сухі дерева у воді й на березі тубільці сказали, що вода в озері колись стояла висока й усі ці дерева загинули від того, що були зовсім або частково вкриті водою, а тепер вода в озері спала. Але коли