Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський

50 %

За підрахунками сучасних українських учених, станом на січень 1941 р„на території тодішньої УРСР проживало майже 42 мільйони осіб, із них 14 мільйонів у містах. 1945 р. на території сучасної України проживало тільки 27,4 мільйони, з них 7,6 мільйонів у містах[212]. Різниця — 14,5 млн осіб.

Якщо екстраполювати дані сучасного українського дослідника Владислава Гриневича (про них йшлося вище) на все тогочасне населення сучасної України та всю Червону Армію, то це означає, що безповоротні втрати 1941–1945 рр. склали знову таки більше 14 млн людей, в т. ч. серед цивільного населення — 5,5 млн, серед військових — 8,8 млн. Усього — 14 300 000 осіб.

Це — без 4 млн загиблих під час Голодомору 1932–1933 рр.

Це — без 1 млн загиблих під час Громадянської війни 1918–1920 рр.

Це без загиблих під час сталінських репресій — кількість їх не встановлено донині.

Загалом, кількість прямих жертв комуністичного урядування на сучасних українських землях перевищує 20 млн.

Це — без урахування 1 млн померлих від голоду лише 1947 р., 800 тисяч депортованих (або таких, які виїхали) поляків, сотень тисяч депортованих українців, кримських татар та інших жертв тоталітарного режиму. Боюсь помилитися в більшу сторону, але втрати населення УРСР в її кордонах 1941 р. перевищують 50 % довоєнної кількості. Боюсь помилитися, але це — найбільша рукотворна гуманітарна, демографічна Катастрофа в історії європейського континету за всі часи його писемної історії. Не забудьмо, що за переписом 1897 р. все населення Російської імперії (без Царства Польського та Великого князівства Фінляндського) — це 115 млн, в т. ч. українське населення «підросійської України» — приблизно 24 млн. Додамо до них 5 млн українців «підавстрійських». Усього — близько 30 млн.

Кожний охочий може перевірити мене і себе, порівнявши 50 % загиблих із відсотком загиблих в Європі в XIV ст. Але то була чумна пандемія, яка увійшла в історію Старого Світу під назвою «Чорна смерть». Вважається, що від її наслідків населення континенту оговталося хіба що наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Із перспективи дня сьогоднішнього цілком очевидно: внаслідок непереборних історичних обставин, які, в свою чергу, стали наслідком європейських мирних договорів 1918–1920 рр., населення УРСР в цілому, населення галицьких і волинських сіл, міст і містечок опинилося в ситуації вибору без вибору.

Цей вибір не перебував в площині життя або смерті. Він перебував виключно в площині — де, як і з якими муками загинути під владою двох терористичних окупаційних режимів: нацистського і комуністичного. Або в сталінських тюрмах і концтаборах. Або під німецькими чи радянськими бомбами. Або внаслідок зачисток теренів спецпідрозділами. Або в лісі — в лавах УПА. Або в Дивізії «Галичина». Загинути від кулі. Загинути від голоду. Загинути від пошестей. Загинути від холоду. Загинути випадково. Але однаково загинути.

Проблема вибору для конкретного галицького українця 1943–1944 рр. — це проблема принципової відсутності якого-небудь вільного та відповідального вибору, не пов’язаного з перспективою швидкої та неминучої смерті. Власної та членів своєї родини. Вояки УПА в абсолютній більшості своїй, скажемо це відверто, — звичайні сільські хлопці, без ніякого або з мінімальним військовим вишколом, були цивільними, які взяли зброю до рук, бо не мали вибору. Цивільне населення без огляду на національність і віросповідання в умовах звірячої сталінської та незрівнянно «гуманнішої» за неї окупації нацистської, в кінцевому рахунку вирішувало не стільки питання побудови Соборної Самостійної Держави, скільки інше — вижити. Ціна життя їхніх дітей, батьків, родин, дружин, чоловіків для них не мала значення. Тому, в умовах відсутності будь-якого вибору багато з цих людей — так само як і в інших європейських країнах — погодилися співпрацювати з окупаційними режимами. При цьому деякі примудрялися попрацювати спочатку з радянським, потім із німецьким, а потім знову з радянським режимами, в т. ч. із іхніми спец-службами, підтримуючи при цьому за різних обставин і у різних формах націоналістичне підпілля.

«Примусово-добровільна» мобілізація до дивізії «Галичина», відкривала перспективу вірогідної смерті на радянсько-німецькому фронті в перспективі 6—12 місяців. Перехід «до лісу» означав неминучу смерть у перспективі від кількох тижнів до кількох років у війні проти російської і двох польських партизанок, а також проти німців та совітів. Сховатися в хаті теж не випадало — невідворотня радянська окупація сучасної Західної України означала відновлення масових репресій проти цивільного населення, розстріли та депортації до смертельних сталінських концтаборів із перспективою вмерти мученицькою смертю впродовж наступних місяців або років. Примарний шанс врятуватися залишала «добровільна» згода до роботи в Райху. Але й вона несла в собі реальну загрозу смерті — або під час тотальних бомбардувань території Німеччини англо-американською авіацією, та/або від голоду, інфекційних хвороб та інших обставин військового часу. Саме про ці обставини ніколи (мені особисто, принаймні, не доводилося чути за останні 50 років) не згадують учасники вищезазначених «палких» дискусій…

Їм просто судити всіх і кожного. Перед ними не стоїть питання «або-або». Або загинути. Або стати рабом.

«Раб — не людина. Людина має людську й національну гідність, людина має честь і сумління, людина дорожить усім рідним. Людина бореться за своє рідне. Чи є всі ці чесноти в українських прислужників Сталіна?.. Не можна сказати про цих підлих передових яничарів, що вони несвідомі своїх злочинів супроти рідного українського народу»[213], — писав один із тих, хто надав перевагу смерті перед рабством у комуністів.

Історія нашого (і не тільки нашого) народу у XX столітті довела: комунізм є абсолютним злом. Злом, хоч і відносним, є й націоналізм — той, який чи то зі слиною на роті, чи то з «патріотичним» блиском ув очах. Чи то із сокирою в руці.

Історія нашого народу у XX столітті — це історія загибелі мільйонів безневинних. Молодих. Старих. Немовлят. Обох статей. Усіх віросповідань. Нехрещених. Обрізаних. Міських і сільських.

Ось про це я не можу забути і не забував, пишучи цей текст. Як не можу забути про те, що три окупації — дві радянські та одна німецька перетворили мою Отчину на демографічну пустелю. Ті, які вижили, до кінця своїх днів почувалися на рідній землі людьми якщо не другого, то п’ятого сорту — «западенцями» «уніатами», «членами сімей зрадників Батьківщини», «бандерівцями», «такими,