Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

— Гаразд, — каже Джеліта. — Якщо ти так наполягаєш, я згодна. Тільки ми з тобою мусульмани, а за мусульманським звичаєм за наречену викуп треба платити. Батьків я не маю, живу сама, отож плату твою прийняти нікому. Хіба ти можеш женитися, порушивши мусульманський закон?

— Що ж мені робити? Я люблю тебе, красуне.

— Вихід у нас єдиний, — каже Джеліта. — Хай моїм шлюбним батьком стане сам аллах. Ти будеш гідний просити в нього моєї руки, якщо за одну ніч змайструєш йому човна й викопаєш на цьому безлюдному місці глибоке озеро.

— Воля твоя, красуне, — мовив мисливець.

До сходу місяця він змайстрував човна. До півночі викопав більшу частину озера. Побачила це Джеліта й тихо скрикнула:

— Він викопає озеро ще до зорі!

Узяла біле простирадло, ступку з товкачем і пішла в курник. Накрилася там простирадлом і стукає товкачиком у ступці. Кури почули, сполохалися. Білина простирадла видалася півневі світанком.

— Ку-ку-рі-ку-у! — сповістив він про початок нового дня.

Сховавши простирадло й ступку, Джеліта вийшла до мисливця. Каже йому здивовано:

— О, а я думала, ти вже скінчив копати озеро, а тобі ще роботи та й роботи! Чуєш, півень співає, ранок звістує.

Розсердився мисливець, пхнув ногою човна й перекинув його.

— Хай каменем лежить тут! — спересердя сказав він, йдучи геть у джунглі.

Вдова-красуня проводжала його поглядом, сповненим смутку і болі. То був Агонг. Вона пізнала його по родимці прикметній, та не зважилася признатись, хто вона. Було б жорстоко тепер ранити його серце, заронювати в душу сум'яття.

Джеліта й Агонг давно померли, а скам'янілий човен досі лежить на тому самому місці. Він такий великий, що височить над усією Явою. Буває, кіль його дихає полум'ям. То вогонь юнацького кохання. Він випалює все навкруг. Але камінь знову й знову заростає лісом. Камінь той зрошений материнськими сльозами. Вогню не висушити їх. Вони вічно омиватимуть камінь і вічно даватимуть вологу деревам.

Миклухо-Маклай назвав Яву найкрасивішим островом Океанії. Розкіш природи тут просто неправдоподібна. Наче якась фантастична оранжерея, де зібрано всю теплолюбну рослинність світу.

Гірські хребти в прадавніх тропічних лісах. Там ще водяться тигри, дикі бики бантенги, удави і безліч інших тварин. А нижче, на гірських схилах, — суцільний зелений килим з кущів чаю. На Яві він двох видів — китайський і цейлонський. І той і той на початку XIX століття завезли сюди голландці. Обидва чудово прижилися, і чайні плантації тепер займають величезні простори, колись укриті непрохідними лісами. Наступ чаю на ліси триває. Я бачив, як це робиться.

Вирубувати джунглі важко й складно. Перед людиною постає зелена стіна, така щільна, що крізь неї несила пробитися ні тракторам-тягачам, ні бульдозерам. Тому узлісся обливають з пожежних шлангів соляркою і потім підпалюють. Коли намічена ділянка вигорить, починають корчувати штурпаки. Лісовозами стягують коріння в купи й знову підпалюють. Потім випалені ділянки розорюють. Орють кілька разів, аж поки грунт стане пухким і добре перемішається з попелом.

Розоране поле розбивають на довгі грядки і засаджують молодими деревцями, вирощеними в розсадниках. Мине два-три роки й можна збирати врожай. Китайський чай дає дев'ять врожаїв на рік, а цейлонський — більше тридцяти. Причому, заклавши плантацію, її більше не доглядають. Через п'ять-шість років вона дичавіє, і її залишають, закладаючи при цьому нову. Це, звичайно, вельми нерозумно. Даремно гине дуже багато лісу.

Смуга чайних плантацій, якщо дивитися згори, закінчується десь на середині схилів. Нижче уступами спускаються штучні тераси — городи й рисові поля. Одне поле тільки-но залите водою і виблискує під сонцем, як дзеркало. На другому вже з'явилися ніжні, смарагдові сходи, на третьому — золото стиглих колосків.

Біля підніжжя гір, на вузенькій смужці рівнини, — плантації кави й какао, апельсинові гаї, дерева гвоздики й чорного перцю, зарості бананів, що нагадують гігантську кукурудзу. Начебто під мереживними зеленими парасольками стоять тонкі динні деревця — папайя. Під кроною у них висять плоди, й справді схожі на дині. Кожен з них важить півтора-два кілограми, і дивуєшся, як деревце витримує отаку вагу. Його стовбур трохи товщий за стебло соняшника, а плодів десятків зо два.

Хлібні дерева кряжисті, як сибірські кедри, і плоди їхні ростуть не на гіллі, а просто на стовбурах. Неначе на вбитих у стовбур цвяхах розвішано здоровенні гарбузища. Поля ананасів, що скидаються і на сизаль, і на капусту. Дерева дур'яну, кокоси, спиртове дерево кетела, винна пальма енау… Не можна назвати всього, що росте тут і щедро плодоносить.

Машина мчить, здається, нескінченною, схожою на зелений тунель алеєю. Обабіч у затінку дерев мелькають легенькі бамбукові хатинки, криті, однак, здебільшого важкою червоною черепицею. Тягнуться вздовж узбіччя крамнички, під накриттям яких на стелажах виставлено батареї пляшок з пивом і прохолодними напоями. Румах-макани, базарчики, юрми поквапливих селян — усі в солом'яних, на китайський лад, капелюхах, саронгах або обшарпаних штанях до колін. Босі чи в дерев'яних довбанках. Несуть на коромислах в'язанки бананів, корзини з бататами, бульбами сушеної маніоки, іншими плодами й городньою зеленню. Іноді до коромисла прив'язано два оберемки дров або корзини з живими квітами. Цікава у селян хода. Навантажені, вони начебто біжать з підскоком.

На подвір'ях біля хатин жінки молотять або віють на вітрі рис, перуть у дерев'яних ночвах білизну, клопочуться під наметами коло обіду. У наших селах також роблять у дворах такі літні кухні.

Чоловіки торгують або працюють на плантаціях. Дерев'яний плуг, запряжений парою круторогих буйволів, борона з колод, схожа на узбецький кетмень мотика… Раптом шофер різко загальмував. — Дивіться, дивіться! — гукнув.

Я глянув у той бік, куди він показував рукою, і від подиву, мабуть, роззявив рота.

На подвір'ї одного будинку трусив кокосову пальму величезний сітчатий пітон — найбільший азійський удав, який Живе близько ста років і виростає завдовжки іноді до десяти метрів. Він обвив пальму спіральними кільцями й своїми м'язами змушував її стрясатися. Горіхи падали, мов бомби.

У сусідній з Індонезією Малайзії мені доводилося бачити, як кокосові горіхи збирали дресировані мавпи.