На зарослих стежках - Батіг Гамсун

Вона порпається в своїй сумці, щось знаходить і простягає мені.

— Від мами, — сказала вона, — це вовна, щоб було чим церувати. Я вчора побачила тут шкарпетку, яку ви почали церувати, в ній стриміла голка, вона лежала он там на ліжку...

— Справді?

— Атож. Та ви все-таки не ображайтеся, — правила вона далі, — дуже вас прошу! Я не маю звички підглядати й винюхувати...

— Ну, що ви, дитинко.

— Я так не роблю. Але я помітила, що ви церували вовняну шкарпетку простою ниткою.

— Ну... я в цьому невіглас.

— Але ви, мабуть, не маєте... мама подумала, що, може, у вас немає вовняних ниток.

— Є, але вони мені вилетіли з голови. Я дістану їх скільки завгодно.

— Де? Ви тепер їх не купите.

Я піддаюся чарам юної істоти, вона мене заганяє в кут, і мені доводиться казати:

— Подякуйте від мене вашій матері. Але це надто люб’язно з її боку. В наші часи така вовна — просто розкіш.

Так ми собі гомонимо, і в нас усе виходить. Хоч їй буває незручно, бо доводиться нахилятися впритул до мого вуха. Дівчина каже, яка вона рада, що побачила мене сьогодні, оскільки завтра вони їдуть. Я дякую їй за те, що вона при — йшла, і дуже шкодую, що вона їде.

— Справді? — питає вона. — Я й про це розкажу батькам!

Коли вона пішла, я знов поринув у свої роздуми. Благословенна зустріч! Після неї добре чути тишу. Ондечки на столі лежить книжка Топсе, історія якої досі нез’ясована, але я більше не переймаюся тим, щоб знати, кому вона колись належала. Немає нічого важливішого за подих живого життя.

***

2 вересня. У мою кімнату заходить поліціант і каже без усяких передмов:

— Вас переселяють.

— Он як. І куди ж?

— До Ланнвіка.

Присутня при цьому старша медсестра підтверджує його слова про Ланнвік.

Я перепитую:

— А куди саме в Ланнвік?

Відповіді не отримую, але медсестра пояснює, що зараз лікарня прийматиме хворих на поліомієліт, і моя палата буде зайнята.

Я дякую їй за підтримку і за всі ті книжки, які вона давала мені читати. Потім збираю валізу й виходжу до водія.

Я більше не допитуюся, де саме я буду в Ланнвіку, мені однаково, куди їхати; ми звертаємо в невеличку вуличку, і там, на повороті, де стоїть великий білий будинок, я читаю: БУДИНОК ДЛЯ СТАРИХ.

Ага, то он чого старша медсестра і той поліціант не хотіли всього казати, їм не хотілося лякати мене будинком для старих. Але саме будинок для старих мені й підходить, тож їхня турботливість викликає в мене усмішку. Щоб приховати хвилювання, я не кваплюся виходити з машини. Нехай це навіть манірно. Насправді я трохи збентежений тим, що побачив аж стільки старих людей в одному місці.

Я знайомлюся із директрисою, отримую кімнату на другому поверсі і на прощання махаю рукою в бік поліційного автомобіля. Сьогодні неділя й надворі сонячно, тож біля сходів дуже людно. Я розчиняюся в юрбі, до мене ніхто не забалакує, та з того й не було б ніякого пуття, їхній новий товариш — глушко глушком.

І тут, у будинку для старих, минають мої подальші дні. Я нічого особливого не роблю, все йде своїм ходом. Пригоди? Сильні потрясіння? Жоднісіньких. Якщо не вважати, що я набираюся життєвого досвіду, читаючи про додаткові кольори у Ґетевому[7] «Вченні про колір», і нічогісінько там не розумію.

Але я вдячний поліції за те, що потрапив сюди, саме про таке місце я і мріяв. Тут я ходжу на довгі прогулянки, ніхто мене в цьому не обмежує, я їм, сплю і читаю. А ще трохи пишу, однак не буду про це згадувати, щоб нікого не роздратувати.

Будинок для старих займає чималу територію завбільшки з велике поселення. Є тут муніципалітет, різні контори й невеличка громадська бібліотека, щодня працюють пошта, телефон, радіо, тож сюди у своїх справах приходить багато людей, а поза цим центром — ціла країна. Найголовніша установа, звичайно, казначейство, а у відділі соціального забезпечення сидять дві молоденькі дівчини й щось пишуть — дві красуні посеред цього неймовірного світу вісімдесяти-дев’яностолітніх старих людей.

Мені не дозволено читати газет, та я читав їх крадькома. У лікарні таке читання давалося мені складно, але коли я отримував із дому випрану білизну, то знаходив між нею окремий пакет, напханий різними газетами, і таким чином я трохи дізнавався про те, що відбувалося, і саме так уперше довідався про злочини німців у нашій країні. Новини, переслані мені з дому між випраною білизною, лишали немалі прогалини в моїх знаннях, але цілковитим невігласом я не був.

У будинку для старих мені стало простіше, бо на кухні я весь час можу читати «Ґримстадсбладет», а це неабияка допомога. Загалом тут у всьому легше, пані директриса виявляє розуміння і добрий гумор, вона завідує цим будинком уже двадцять три роки, і попри те, що лише вполовині молодша за декого з нас, регулярно розносить нам, своїм підопічним, пайки з шоколадом, цукерками й печивом. Єдине, чого вона не домоглася для мене, то це прихильності бібліотекаря. З цим у неї нічого не виходить. Бібліотекар навчається в семінарії і вчителює, у нього немає бажання видавати мені будь-які книжки з громадської бібліотеки.

Хоча, здається, деякі з них написав я. Не знаю.

***

Коли я вирушаю на свої довгі піші прогулянки, то ніхто мені ними не дорікає. Мені треба ходити задля того, щоб нагуляти нічний сон, на який я заслуговую. Сон кращий за їжу, — це над усяке порівняння. Ох, хіба то сон, як сниться, ніби сидиш і напихаєш шлунок їжею, — хто в таке повірить? Сон — це коли сниться несусвітне божевілля, ніби ти знаходиш у кишені гроші, яких ніколи не губив, але які затято шукав. Сон — це коли сниться, ніби ти врешті-решт вириваєшся від якогось дужого моряка, котрого мало не вбив, а він у відповідь щипає тебе садовими ножицями. Атож, сон — це надзвичайне плетиво вигадки, реальності й дива.

Але, мабуть, через те так часто і сниться їжа.

Я не маю аніякого режиму дня, тільки-но собі надумаюся, так беру ціпок і йду. Не в моєму звичаї користуватися ціпком для статечності, я беру його з собою, як хтось інший собаку, не більше. Багато хто називає мій ціпок