Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Шлях Пюісьє був єдиним добре прокопаним ходом сполучення, який вів на передову. Тому було очевидно, що його накрили щільним вогнем. Оскільки він вів у бік ворога й проходив по рівній лінії, у нього було легше поцілити, ніж у траншеї, що простягнулися упоперек напрямку стрільби. Тому нам ішлося про те, щоб подолати цей відрізок якомога швидше. Ми робили короткі перебіжки, рухаючись вперед ходом сполучення, та залягали відпочити в місцях, які пропонували хоч якесь укриття. Через це з самісінького початку наша колона розбилася на маленькі групки. Шюддекопф, звісно, був позаду мене, так само і Шмідт; Отто теж раптово з незрозумілим вигуком виріс із темряви, хоча він, власне кажучи, мав би бути зі своїм взводом.
Траншея надто різко змінилася за цей короткий проміжок часу. Ноги грузли в рихлій землі, яка осипалася на дно, і чіплялися за великі шматки глини. У багатьох місцях через важкі снаряди, які лягали дуже щільно, хід був завалений, а в інших, де стіни були укріплені балками, пройти було взагалі неможливо, і ми мусили робити короткі перебіжки по верху, вилізаючи з укриття. Часто траншею заповнював густий дим, чиї білі хмари раптово підіймалися з темряви, і зловісний, різкий запах вибухівки потрапляв у легені. Як і всі запахи, він озивався в пам’яті, але це був аж ніяк не приємний спогад. Незліченні моменти, подібні на цей, спалахували в мозку, немов у лихоманці, спогади, які не підіймаються на поверхню та все ж роблять ніч темніше і населяють її жахливими тінями.
Час від часу щось спалахувало, близько та яскраво, а потім небезпека сунула далі. Багато де виблискували язички полум’я від шрапнелі, чиє криваво-червоне світло прорізало темряву цілим роєм завислих у повітрі згустків диму. Від легких гранат високо підіймалися вогняні бризки, немов переповнюючи якісь смертоносні чаші, і палаюче залізо розпадалося в небі на маленькі зірки. В інтервалах між швидкими, рівномірними тактами вибухів повільніше та потужніше звучали важкі снаряди, чиї стовпи диму, як вулканічні хмари, розширювалися до величезних темних тіней.
Коли ми залишали траншею в непрохідних місцях, перед нами поставало видовище нічної вогненної рівнини, яке здавалося надто величним для того, щоб його створила людина. Ми подолали вже довгий шлях і тому бачили трасуючі кулі з передової лінії, яка вигиналася перед лісом майже півколом, нагадуючи мальовничий, авантюрний феєрверк, від якого землею повзли багатобарвні хмари диму. Так далеко, як сягав зір, темряву прорізали згустки вогню, які в багатьох місцях утворювали цілі острівки полум’я. На горизонті мерехтіли постріли, чиї спалахи підсвічували хмари, наче під час грози. Вони охоплювали широку, мінливу зону, яку прорізав фронт, але на якій друг і ворог, здавалося, були об’єднані однією роботою — знищенням. Все разом справляло враження тріумфуючої стихії, вогняного пориву самої землі, перед яким людина, яка женеться за тінями у маленьких темних зграях, відіграє нікчемну й незначну роль.
Коли замислюєшся про те, що на цій широкій рівнині під обстрілом ховаються лише кілька сотень оборонців, об’єднані в кілька підрозділів, поріділих через втрати та хвороби, тоді сила спротиву може здатися загадковою та дивовижною. Тоді завдання, з усією її величезною вагою, падає на плечі кожного, не може бути і мови про керівництво або командирів. Тільки час від часу, коли ми перетинали зовсім пласкі ділянки, я знаходив час, аби обернутися, і тоді бачив нерівну колонну тіней, загублених у темряві, які розсіювалися щоразу, зачувши вибух. Коли коротка пауза западала між ударами, було чути брязкання зброї, поспішні вигуки та крики про допомогу. Дивно, наскільки збуджує простий біг. Сталося так через те, що кров почала швидше текти в жилах, або через те, що мозок був настільки зайнятий, що на страх просто не вистачало часу — у кожному разі, зусилля пробудили до життя якусь втомлену злобу, яка була спрямована саме на небезпеку і навіть не вважала за потрібне ухилятися від неї.
Раптом я побачив, як після одного вибуху Отто впав, а потім з лайкою знову підвівся й побіг далі; це повторилося ще кілька разів. Ми більше не думали про небезпеку та не турбувалися про неї, як бики, яких надто довго дражнили червоною хусткою. Вже можна було розібрати кожен короткий та пронизливий вигук, які завжди чуєш в такі моменти і про які потім ніколи не пам’ятаєш, що чув їх. Це ніби інтуїція, яка безпомильно прокидається поблизу від ворога, якесь особливе чуття, яке маєш тільки в ці моменти й більше ніколи. Це була бездумна злість, яка мала знайти ціль, аби розрядитися, і яка вже відчувала близькість цієї цілі. Через жахливі приготування, які бентежать розум, людина опинилася в такому стані, коли вона більше не здатна звертати увагу на свою безпеку й починає поводитися, наче істота, яку неможливо вбити.
Ми дійшли до яру, де раніше, мабуть, сходилися кілька траншей, наче в центрі павутиння; тепер, утім, снаряди зорали це місце і перетворили його на пласку канаву. Її переповнювали залишки загорожі, заплутаного колючого дроту та розтрощених дерев’яних балок. Ми були близько до місця, звідки випустили ракету, і перед нами вимальовувалася місцевість, освітлена постійними й водночас раптовими спалахами.
Біля себе ми вже бачили Перелісок, чиї обрубки дерев, мов примари, визирнули з киплячої, молочно-білої завіси диму та знову зникли, і від якого нас відділяла стіна з вогню та землі, наче остання перепона. На одному зі схилів яру ми побачили першого мерця в цій спустошеній місцевості; він лежав на боку, закривши обличчя руками. Ми смутно позирали на жахливе поранення, яке, здавалося, розірвало йому всю потилицю. Отто схилився біля нього, щоб перевернути тіло.
Тієї ж миті зверху почувся важкий гуркіт, що набирав обертів і стихав із неймовірною швидкістю, ніби казковий грифон пікірував з неба, щоб роздерти нас. Більше не було часу сховатися від розриву, який із руйнівною силою вдарив у верхній край схилу та відкинув нас на землю. На щастя, там був крутий підйом; уламки проносилися над нами, і тільки ті, які разом із важкими шматками землі злетіли прямо вгору, через деякий час знову падали біля нас. Їхні металеві краї чітко вирізнялися з глухих глиб земної маси. Снаряд влучив дуже близько, ще кілька кроків — і ми лежали би зараз, нерухомі та почорнілі, розкидані навколо дотліваючої, випаленої вирви, мов група безіменних
