Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Той же самий Християн Раковський, голова першого самозванчого „Народного Секретаріяту” в Харкові, писав[39] і про наступні роки в „Єжеґодніку Комінтерна” (1923 р.) таке:

„В 1920 і 1921 роках ми були свідками великого селянського революційного руху, який щодо свого характеру і стихійної сили пригадував перші місяці революції в Великоросії і охоплював усю Україну”.

Це був революційний рух українського народу звернений проти підкорення України большевицькою Росією.

Після відвороту реґулярної Армії УНР 21 листопада 1920 року на польську територію, де вона була інтернована, збройна боротьба українських повстанських загонів проти большевиків не вщухала, її вели в різних районах Поділля, Київщини, Полтавщини і Катеринославщини в формах партизанської війни різні повстанські загони. Вони були керовані з закордону Повстанським Штабом генерала Юрка Тютюнника і начисляли біля 40 тисяч повстанців. До світлих і незабутніх подій нашої історії належить трагічна загибель учасників Зимового Походу під Базаром, де 359 українських бійців не прийняли пропозиції піти на службу до Червоної Армії і під спів національного гимну були 22 листопада 1921 року розстріляні большевиками.

Крім повстанців, координованих Повстанським Штабом ген. Тютюнника, що підготовляв повстання на літо 1921 року, діяли в різних місцевостях України самочинно організовані повстанські загони, які винищували большевицькі станиці; нападали на транспорти пограбованого у селян хліба, винищували збройну охорону „спецотрядів” і пограбоване збіжжя розділяли поміж селян; відповідали протитерором на терор каральних відділів.

Командували тими загонами повстанські отамани, люди з організаційним хистом і вояцьким серцем, не завжди з потрібним військовим досвідом. Деякі повстання мали значні успіхи. Інші були вибухом стихійного народнього гніву, не були як слід організовані і кінчилися трагічним розгромом.

Наприклад, Трипільське повстання влітку 1919 року (близько Києва) підняли селяни. Не маючи потрібної кількости рушниць і обрізанів, зони озброїлися в коси, сокири і вила. З Києва большевики вислали на його придушення комсомольський полк у силі 4 000 жидівських комсомольців та кілька сотень кінноти і дніпровської артилерії. Повстанці знищили в бою до ноги цей комсомольський полк, живим урятувався тільки один комсомолець.

Трипілля, – Канів, – Васильків, правобережна Київщина була тереном повстанської дії отамана Зеленого, який оперував на тому просторі в роках 1919-1920.

Іншим стихійним повстанням проти окупантів було Медвинське повстання на Київщині, яке вибухло в серпні 1920 року і тривало до літа 1921 року. Про його силу і завзяття свідчить те, що большевики мусіли вислати дивізію реґулярного війська, щоб його придавити.

Визначними керівниками народніх повстань був добрий стратег анархіст Махно, що діяв на Дніпропетровщині в 1919-20 роках, отаман Ангел на Чернигівщині, отаман Григоріїв на Херсонщині, організатор Вільного Козацтва, отаман Клименко на Уманщині.

Через рухливу діяльність українських повстанців створився такий стан, що большевицька окупаційна влада утримувалася по містах, а на селах появлялися аґітатори й комісари під охороною озброєних чекістів чи червоноґвардійців. Про широкий обсяг українського народнього повстанського руху свідчить, що влітку 1921 року большевики ліквідували біля шість тисяч українських повстанських груп. Великих людських жертв коштувала Україну спізнена готовість широких мас обороняти в час свого права на вільне національне і соціяльне життя у власній державі. Але велика боротьба українських повстанців обернула внівець первісний задум большевицьких завойовників розторощити з одного маху лобовою атакою і припинити розвиток українського національного життя.

Голод у 1921-1922 роках

Ефективність повстанських дій була посилена загальним пасивним спротивом українського населення большевицьким розпорядженням „Продналоги”, тобто плачення податку в натурі, на основі наложений на села і господарства надмірних континґентів і контрибуцій[40], довели до того, що селяни спершу укривали і закопували збіжжя перед ограбленням його „продотрядами”, а зазнавши досвіду з каральними відділами, почали обробляти і засівати стільки землі, скільки було потрібне для утримання власних родин, щоб ворог не мав що грабувати. Це приневолило окупантів скасувати згодом систему оподаткування продуктами.

Головну масу, точніше 85 відсотків, українського населення в тодішній, ще переважно хліборобській, Україні становило селянство. Щоб розбити вікову єдність національного однородного українського селянства, большевики наслали з обмосковлених міст аґітаторів з завданням викликати ненависть сільських бідняків проти заможніших господарів (прозваних „куркулями” і „ворогами працюючих”), щоб „розслоїти” однородне село на ворогуючі між собою штучні соціяльні групи і зорганізувати сільську голоту, як підпору „пролетарської влади”, в „Комітети незаможників” („комбєди”). „Комбєди”, поза надокучливими персональними порахунками з сусідами і донощицтвом, не дали окупантам бажаної остої на селах.

Експерименти соціяльно-економічної перебудови спричинили катастрофічний хаос продукції в країні, що і без того була знищена війною. В додатку посуха в 1921 році зменшила ще збір урожаю на 65% в областях Запорізькій, Донецькій, Дніпропетровській, Одеській та Миколаївській. Військові експедиції проводили безнастанно основні ревізії по селах за захованим зерном, здираючи безпардонно континґенти наложених „продналогів” для держави і відбираючи селянам „лишки”, тобто хліб залишений на прохарчування родин. Це довело до голодової катастрофи, до розпучливої самооборони селянства, арештів та розстрілів цілих родин. За приблизними обрахунками, в часі першої голодової облоги померло на Україні в 1921 і 1922 роках біля 1.5 мільйона людей. З нужди поширилися між населенням ще й пошесні хвороби: тиф, подекуди холера, які, впарі з жертвами плянового політичного терору, ще більше підірвали чисельний стан українського населення.

Ці практики розкрили українським масам очі на те, що не на словах, а в дійсності несе з собою московський большевизм. Вони залишили у свідомості народу тривалу ворожість до московсько-большевицьких окупантів.

ДОБА НЕП І УКРАЇНІЗАЦІЇ

Невдача системи „воєнного комунізму” примусила большевиків зробити відворот і уступки в економічній і національній політиці. Курс Нової Економічної Політики (НЕП) і зм'якшення єдинонеділимської національної політики тривав від 1923 до 1929 року.

Зміни в періоді НЕП

В економічній ділянці НЕП була частковим поворотом до приватної власности в хліборобстві та допущенням приватної ініціятиви в дрібній промисловості й торгівлі. Земля оставалася далі власністю держави, але її передавалося, згідно з земельним законом УССР від 22.XI.1922 року, селянам до приватного користування й орендування в держави. Змінено податкову систему „продразверстки”, встановлюючи натуральний податок від кількости землі. Селянам признано право продавати продукти на вільному ринкові. Ці зміни піднесли добробут селянства, викликали ріст кооперативних форм сільськогосподарської